Сортувати по: даті | популярності | відвідуваності | коментаріях | алфавіту
Інформація до матеріалу
  • Переглядів: 3973
  • Автор: LOL
  • Дата: 26-02-2011, 01:10
26-02-2011, 01:10

Китайська філософія

Категорія: Філософія

Китай - одна з найдавніших цивілізованих держав світу. Письмова історія Китаю складає майже п'ять тисячоліть, а ідеал високої давнини, вічності небесної імперії і в сучасних умовах спонукає китайських мислителів порівнювати сучасність з коріннями великої китайської культури, що сягають глибин тисячоліть. Трепетне ставлення до традицій в Китаї має особливий культурний зміст, що породжує у європейців уявлення про Китай, як про суспільство традиціоналістського (патріархального) типу. Якщо на ранніх етапах розвитку філософської думки на передньому краї стояли безособово-узагальнені уявлення про світ, то згодом дедалі більше уваги приділяється проблемам Людини, її життя. В самій же китайській культурі така проблема поставлена ще в VI ст. до н. е. Конфуцієм, який намагався осмислити поняття писемність, культура, словесність.

Для ознайомлення з поглядами і життям Конфуція стала складена його учнями книга «Лунь юй», де записані його вислови і вчинки. Основні поняття етики Конфуція є гуманність (жень) - моральний принцип, що мав визначати ставлення людей один до одного і відносини між людьми в суспільстві і в сім'ї, що базувалися на повазі і любові до старших за віком і суспільним становищем. Конфуцій вимагає, щоб кожна людина діяла відповідно з тим становищем, що займає. Люди мають бути взаємно великодушні, свято дотримуватись і оберігати пам'ять і культуру предків. Конфуцій вважав, що управляти - це означає ставити кожного на своє місце в суспільстві відповідно з його здібностями, "розумом, якостями. Кожна людина має, по можливості, вчитися і морально удосконалюватися. Правителі зобов'язані закликати народ до навчання, освіти, виховувати і навчати, прагнути єдності всіх людей. Функції підтримки і збереження повчань Конфуція взяла китайська філософія, що формувалась у вигляді коментарів або тлумачень класичних писемних пам'ятників-канонів і отримала назву сюе, тобто знання - учення.

 

Інформація до матеріалу
  • Переглядів: 4950
  • Автор: LOL
  • Дата: 26-02-2011, 01:09
26-02-2011, 01:09

Духовне життя

Категорія: Філософія

Поняття духовне, духовність завжди мали у філософії фундаментальне значення, ві­діграють визначну роль у ключових проб­лемах: людина, її місце та призначення у сві­ті, зміст її буття, культура, суспільне життя тощо. Без розкриття змісту понять неможливо осягнути зміст духовного життя людини та сус­пільства, тому що духовне життя і людина є формами прояву та реа­лізації духовності, людського духу. Поняття духовне, духовність є по­хідними від слова «дух» (лат. «зрігії» та грец. «рпешпа»), що зустрічається уже в античній культурі та означає рухливе повітря, повівання, дихан­ня, носія життя, його енергетичний, активно-творчий початок. Уже в первісну епоху складаються перші уявлення про духовність. Тут панує ідея одухотвореності всього світу, що втілена у понятті демон, яке означало властиву кожній речі живлющу, одухотворену силу. Але по­няття духовності, як специфічної людської властивості не було, тому що тілесна та духовна суті — це не лише люди та створивші її боги, тобто поняття духа дедалі зв'язувалось з особливою суттю людини та її місцем у світі. Такий підхід сформувався у античності, де активно використовувалися поняття нус, логос, пневма як космічні початки. На відміну від натурфілософії, вже у Платона розмежовується та протис­тавляється тілесне й духовне. Розуміння тілесного як нижчого, не спра­вжнього у людині прагне подолати Арістотель, знов розглядаючи тілесне та духовне як рівно необхідні, хоча і з різних причин, початки буття. Новий підхід виробляється у християнській традиції. Тут дух наділяєть­ся обличчям, розуміється як уособлений Абсолют. Дух Святий означає жи­вотворчу силу божества. Водночас виникає уявлення про наявність розум­ної душі як специфічної ознаки людини, яка виділяє її з тваринного світу та уподібнює Богу (Фома Аквіиський). Починаючи з епохи Відродження, поняття духа все частіше стає визначенням активного початку людини, її творчої потенції пригладжувалось протиставлення духовного та тілесного. Проте ці завоювання філософської думки па шляху осягнення духовності багато у чому втрачені у епоху Просвітництва, що раціоналізувала людину та витиснула поняття духу з засобів визначення людини. Ця тенденція стала силою у матеріалістичній традиції. Тут виявляється прагнення приземлити прояви духовного життя людини, пов'язати їх з пізнаними та очевидними матеріальними процесами, що часто призводило до зведення духовного до різних його характеристик та форм, навіть до заперечення реальності духу. Дух, духовне, стали синонімами свідомого, розумного. Духовне життя у мар­ксистській філософії тривалий період ототожнювалось з процесом виробниц­тва та відтворенням свідомості, а духовне життя особи, її духовний світ залишалися поза межами філософського міркування. Душа та душевне зводи­лись до психічного і теж не стали предметом філософського дослідження. Між тим, у вітчизняній філософській традиції увага до проблеми духовності завжди дуже щільна. Вже Київська Русь успішно виробила духовіго-моральиий ідеал із перевагою духовного над матеріальним, щоб підтримати духовну домінанту життя («Повість минулих літ», «Домострой» тощо).

Глибокі та оригінальні думки з такого приводу є в філо­софії серця, яку заснував Григорій Сковорода та розвивали видатні мислителі Микола Гоголь, Пантелеймон Куліш, Памфіл Юркевич і яка увійшла в основу українського характеру, українську ментальність, од­на з провідних рис якої - кордоцентризм. Духовну людину, па думку Григорія Сковороди, інших українських мислителів, творить шлях доб­ра: через усвідомлення, самопізнання своєї істинної духовної природи, власного призначення у світі. За Сковородою, людина народжується двічі - фізично і духовно. Саме духовне народження є істинним, ос­кільки людина осягає «божественне у собі». Зародки духовності люди­ни є у її серці від народження, але їх слід постійно плекати у собі, тому що їм протистоять могутні сили темної тілесності, все лихе у людині. Розгорнуте філософське обгрунтування животворчості людсь­кого серця дав Памфіл Юркевич, який доводив, що розум не вичерпує собою усього духовного життя. Якщо розум керує, то серце народжує. Серце випереджує розум у пізнанні, творчості, визначає моральне життя людини, пов'язує її з вічністю. Останню думку чудово ілюструють слова Лесі Українки: «Ні! Я жива! Я буду вічно жити! Я в серці маю те, що не вмирає!». Проблема духовності провідна і в російській релігійній філософії кіпця XIX - початку XX ст. її розробка пов'язана з іменами Федора Достоєвсько-го, Володимира Соловйова, Льва Толстого, Івана Ільїиа, Семена Франка, Миколи Бердяєва, Павла Флорепського, Миколи Федорова, Сергія Булга-кова та іп. Тут духовність розумілась подвійно: як одухотворення тварин­ності, як сутпіспа характеристика людини, що виділяє її з світу тварин, і як ідеал, до якого повинна прагнути людина у власному розвитку, орієнтація па вищі, Абсолютні цінності, що мають підґрунтя у Бога. У останньому розумінні категорія духовність, як переважно етична, визначала моральний вимір людської життєдіяльності, живе джерело доброчесІюстейГшодипи, її моральну спроможність та вищу цінність і протиставлялася бездуховності. В сучасній некласичній та посткласичній філософії проблема ду­ховності набуває дедалі актуальності. Це пов'язано з загальним ан­тропологічним зворотом, що стався у сучасній філософії, і з праг­ненням подолати раціоналізм та ірраціоналізм у розумінні людини, з обміркуванням підстав глобальної духовної кризи, що вразила люд­ство в XX ст., пошуком шляхів її подолання. Значний внесок у розробку проблеми духовності зроблений у філософії життя, феноме­нології, екзистенціалізмі, філософській антропології, гуманістич­ному психоаналізі тощо. Тут виділяються такі філософи як Мартін Бубер, Макс Шелер, П'єр Тейяр де Шарден, Хосе Ортега-і-Гассет, Альберт Швейцер, Еріх Фромм, Віктор Франкл і багато інших.

 

Інформація до матеріалу
  • Переглядів: 5776
  • Автор: LOL
  • Дата: 26-02-2011, 01:06
26-02-2011, 01:06

Антична філософія

Категорія: Філософія

Антична філософія (спершу грецька, а потім римська) охоплює більш ніж тисячолітній період із VI ст. до н. е. до VI ст. н. е., зародилася в стародавньогрецьких полісах (містах-державах) демократичної орієнтації і змістом, методами і метою відрізнялася від східних способів філософствування, міфологічного пояснення світу, притаманного ранній античній культурі. Формування філософського погляду на світ підготовлено стародавньогрецькою літературою, культурою (творами Гомера, Гесіода, гномічних поетів), де ставилися питання про місце і роль людини в універсумі, формувалися навички встановлення мотивів (причин) дій, а художні образи структурувалися відповідно до почуття гармонії, пропорцій та міри. Рання грецька філософія використовує фантастичні образи й метафоричну мову міфології. Але якщо для міфу образ світу й справжній світ віддільні, нічим не відрізнялись і, відповідно, порівняні, то філософія формулює як свою основну мету: прагнення до істини, чисте й безкорисливе бажання наблизитися до неї. Володіння повною і визначеною істиною, за античною традицією, вважалося можливим лише для богів. Людина ж не могла злитися із «софією», оскільки смертна, скінченна, обмежена в пізнанні. Тому людині доступне лише невпинне стремління до істини, ніколи не завершене повністю, активне, діяльне, пристрасне бажання істини, любов до мудрості, що випливає із самого поняття філософія.

Для давніх греків, які жили в період становлення цивілізації, світ - величезне зіб рання різноманітних природних і суспільних сил та процесів. Як жити у такому світі? Хто править світом? Як узгодити власні можливості з таємними й могутніми силами природи? Що є буття і які його підмурки, початок? Буття асоціювалося з численністю постійно змінюваних стихій, а свідомість - з обмеженою кількістю понять, що стримували хаотичний прояв стихій. Пошук стійкого першопочатку в змінному кругообігу явищ неосяжного Космосу - основна пізнавальна мета стародавньогрецької філософії. Тому античну філософію можна зрозуміти як учення про «перші початки і причини». За своїм методом такий історичний тип філософії прагне раціонально пояснити буття, реальність як цілісність. Для античної філософії є значущими розумні докази, логічна аргументація, риторико-дедуктивна раціональність, логос. Перехід «від міфу до логосу» створив відомий вектор розвитку і духовної культури, і цивілізації Європи.

У розвитку античної філософії виділяється чотири основних етапи.

 

Інформація до матеріалу
  • Переглядів: 4849
  • Автор: LOL
  • Дата: 26-02-2011, 01:05
26-02-2011, 01:05

Індійська філософія

Категорія: Філософія

Вся історія індійської філософії - це безперервний діалог з традицією. У культурі сучасної Індії є риси будь-якого періоду історичного минулого. Зв'язок старого і нового, співіснування найдавніших релігій і науки - невід'ємна частина духовного життя Індії, її світогляду та її філософії. Аспект часу в історії філософської думки Індії завжди відігравав лише підпорядковану роль. Тому немає історії індійської філософії, а будь-яка історична періодизація розглядалася як умовність. Але філософія залишається невід'ємною частиною життя індійця - завжди сучасною і завжди життєвою. Усі давні школи філософії, як і раніше, мають послідовників, для яких традиція - не тільки частина культури мислення, а й способу життя. Міфи і перекази, прозріння пророків і натхненна поезія вед - усе це не розповіді минулого, а живий досвід, актуальний для кожного покоління.

Посилання: Індійська філософія

Інформація до матеріалу
  • Переглядів: 2592
  • Автор: LOL
  • Дата: 26-02-2011, 01:03
26-02-2011, 01:03

Раціональні підстави моралі: сократівський жест

Категорія: Філософія

Розум, спрямовуючи більшість подій людського життя і керуючи визначальною частиною нашої душі, робить її досконалою через знання та уміння знайти те, що для неї буде корисним і належним по природі, а тому й довершеним. В силу цього розум є одним із провідних способів виповнення суб'єктивних можливостей та спрямування вселюдського поступу до довершеності його причинного начала - Блага, в котрому тільки і можливе цілковите виповнення притаманних людині потенцій.

Розум, саме як "ειδος ειδων" [1, 440], є явленістю, зумовленістю та вираженням Блага і його ціннісних модальностей, котрі, будучи раціонально осягнутими, присутні в наявному бутті людини як конститутивні структури, а не регулятивні принципи чи проблематичні апріорні ідеї. Все, що людина знає про добро і зло, так само як і сама розумна потенція, зумовлене актуальністю Єдиного-Блага, в якому кожна цінність має своє сутнісне джерело та смисл.

Благо і цінності, через свою загальність, універсальність та субстанційну простоту можуть бути сприйняті тільки раціонально. Ні відчуття, воля чи емоції не мають справи із цінностями, бо: а) є зверненими до одиничного, і б) виступають як наслідок інтелектуального самовизначення або його протиставлення.

Розум «вириває» суб'єкта із релятивізму та замкнення на чуттєвість, виводячи його до істинного розуміння закону Блага, як логічно необхідної норми та універсального принципу для всіх без винятку розумних істот узгоджувати із ним особисті ментальні фігури вибору та вчинку. Саме тому, ідея добра як такого, не дивлячись на її довільне тлумачення, володіє однією і тією ж смисловою наповненістю для всіх людських спільнот.

Мораль, заснована на ціннісних відношеннях, можлива тільки як знання добра, його розуміння, а також як усвідомлення пов'язаних із ним цілей і вимог, виконання яких ґрунтується не на пустому бажанні чи небажанні, але включене в саму природу людської душі, як начала бажаючого та прагнучого (ορμητικη). Всі інші «людські почуття», на яких намагаються побудувати морально-етичну практику, будуть лише піднесеним до граничної загальності алогічним моментом емпіричної психології, заплутаної, як і все емпіричне, у випадковостях, беззмістовній довільності і партикуляризмі, що може слугувати тільки основою для власних дій, але не для моральної поведінки.

Пізнання добра є необхідна умова та достатня підстава для появи події добра в матеріальній, не-ціннісній текстурі світу. Людина, що не знає єдиного об'єкту всіх своїх бажань, не матиме жодного уявлення, які дії потрібні для досягнення повноцінного щастя, що неодмінно пов'язане із Благом, як вищою досконалістю та мірою всього сущого. Бо індивід, розум котрого не має знання добра, буде все життя скеровувати волю до уявного Блага та добра, але лише стихійно, за сприяння обставин та миттєвої оказії, зможе бути ініціатором зовнішньої події добра, яке, однак, значно втратить свою первинну універсальність, абсолютну необхідність та законність, і нагадуватиме чисту випадковість, що не матиме жодного конститутивного впливу на свідомість з погляду зміни способів її самоствердження в світі. І все, що виникло випадково та тримається на мінливих основах, так само випадково й зникне.

 

Інформація до матеріалу
  • Переглядів: 13305
  • Автор: LOL
  • Дата: 26-02-2011, 01:01
26-02-2011, 01:01

Філософія стародавнього світу

Категорія: Філософія

Перші спроби людини осмислити навколишній світ, живу і неживу природу, космічний простір, нарешті, власну сутність можна віднести до того періоду людського існування, коли людина в процесі еволюції, передусім розумової, почала диференціювати природу як середовище свого мешкання, поступово виділяючи себе з неї. Саме внаслідок того, що людина стала сприймати тваринний і рослинний світ, космос як щось відмінне, у неї почалося формування здібностей осмислювати дійсність, а потім і філософствувати, тобто робити умовиводи, висновки і висувати ідеї про навколишній світ. Родоначальники філософського мислення з'явилися в найдавніших людських цивілізаціях: Єгипті, Шумері, Вавілоні, свідченням чого є численні історичні пам'ятки, щоправда, непрямі. Письмових свідоцтв діяльності мислителів цих цивілізацій до нас не дійшло.

Найдавніші, відомі нам твори, в яких формулюються філософські ідеї, з'явилися у другому тисячолітті до нашої ери в Древній Індії, Давньому Китаї і декілька сторіч опісля в Древній Греції.

Як правило, це були літературні пам'ятки, в яких в міфологічній формі висловлювалися наївні ідеї про навколишній світ і робилися боязкі спроби його осмислення. Найдавніші людські цивілізації не мали міцних зв'язків і взаємних впливів, тобто були ізольовані один від одного, а отже, в філософському плані вони розвивалися цілком самостійно. Відомі в наш час джерела свідчать, що найбільшого розквіту філософія досягла в Древній Греції, і саме грецька культура найбільше вплинула на розвиток людського суспільства. Великою мірою цьому сприяли твори давньогрецьких мислителів, що дійшли до нас в чималій кількості, поставлені в них проблеми, і високий рівень їх філософського аналізу.

Саме поняття філософія, що означає любов до мудрості виникло в Древній Греції багато десятиріч опісля появи філософів. Традиційно прийнято вважати, принаймні у вітчизняній історико-філософській літературі, що поняття філософія уперше використав Піфагор. Інші античні автори вважають, що пріоритет належить Геракліту. Але в будь-якому випадку філософами вважалися люди, що займалися проблемами навколишнього світу, та з'ясуванням місця і ролі в ньому людини. Великі труднощі викликає питання про  визначення предмета філософії. Ця проблема, що виникла на світанку існування філософії, викликає суперечки і сьогодні. Одні автори розглядали філософію як любов до мудрості, як науку про мудрість, інші ж як «прагнення до пізнання багатьох речей» (Геракліт).

Історично предмет філософії змінювався, що зумовлювалося суспільними перетвореннями, духовним життям, рівнем наукових, в тому числі філософських знань. У наш час філософія - це вчення про універсальні принципи буття, пізнання суті людини і її стосунку до навколишнього світу, іншими словами наука про загальні закони розвитку природи, суспільства і мислення.

 

Інформація до матеріалу
  • Переглядів: 3497
  • Автор: LOL
  • Дата: 26-02-2011, 00:59
26-02-2011, 00:59

Предмет філософії

Категорія: Філософія

З появою людини утворився цілісний, дійсно людський світ, який презентує себе не просто як природа, матеріал, а як дійсність людський, а як дійсність людських сутнісних сил. Різні сторони цього світу, відіграючи суттєву роль в життєдіяльності людини, відображаються у свідомості. Усвідомлення значення різних його сторін для забезпечення існування, функціонування та розвитку людини знаходить своє місце виявлення у різних формах суспільної свідомості, тобто у моралі, праві, релігії, політиці тощо. Кожна з них являє собою не тільки відображення певної сторони дійсності, але і виступає фактором, що забезпечує орієнтацію людини, обумовлює спрямованість її цілепокладальної діяльності, що розглядається з точки зору її  особливості як форми суспільної свідомості, озброює людину знанням властивостей, зв’язків, законів об’єктивної дійсності; моральна свідомість виступає як усвідомлення людьми залежності їх життєдіяльності від характеру взаємних відносин одного до іншого в усіх сферах життя. Це усвідомлення виявляється в правах, нормах, принципах, що обумовлюють характер поведінки людей, їх вчинків.

Слово «філософія» грецького походження (phileo – люблю, sophia - мудрість), що буквально означає любов до мудрості. Однак це етимологічне значення не вичерпує змісту філософії. У ній йде мова про здатність людини осягнути сутність світу, в якому вона живе, та власну сутність, піднятись до усвідомлення сенсу свого життя. Саме усвідомлення сутності світу, свого буття і своєї сутності, свого місця у світі, сенсу життя і складає розуміння мудрості.

Термін «філософія» вперше зустрічається у видатного філософа і математика Піфагора (VI ст. до н.е.), який вважав, що від філософії народжується три плоди: дар добре думати, дар добре говорити, дар добре діяти. Пізніше Платон (V ст. до н.е.)  надає цьому поняттю нового значення: наука, що вивчає світ у цілому та місце людини у цьому світі. Термін «філософія» він використовував як пізнання сутності. Аристотель (IV ст. до н.е.) вважав завданням філософії аналіз причин речі.

Філософія зародилась приблизно 2,5 тис. років тому в Індії, Китаї, Греції в умовах поглиблення поділу праці, руйнування традиційних зв’язків і шаблонів поведінки родового суспільства, а також внаслідок суспільно-історичної необхідності розвитку пізнання, становлення наукового світогляду.

Першою історичною «формою філософського мислення» була «натурфілософія», тобто філософське вчення про природу, філософія природи. Вона являла собою її розвиток, фактично зливалась з природничими науками. Французький філософ XVII ст. Декарт порівнював філософію з деревом, корінь якого – метафізика, а гілки – всі інші науки. Такий широкий предмет філософії виправдовувався недостатнім розвитком конкретних знань.

 

Інформація до матеріалу
  • Переглядів: 3169
  • Автор: LOL
  • Дата: 26-02-2011, 00:57
26-02-2011, 00:57

Філософські аспекти сучасної культури

Категорія: Філософія

Термін «культура» походить від латинського cultura «оброблення, виховання, утворення, розвиток, шанування» і вказує на те, що спочатку під культурою розумівся цілеспрямований вплив на природу: оброблення «культивування» грунти, а також виховання людини. У пізньоримській імперії, а потім і в епоху середньовіччя поняття культури асоціюється з міським укладом життя і пов'язаними з ним благами цивілізації. У епоху Відродження культура визначалася як ознака особистої досконалості. У цей період виникає тенденція ототожнення культури з різноманітними областями духовної діяльності: наукою, що зароджується, мораллю, мистецтвом, філософією, релігією. Культура розглядається як сукупність зразків поведінки, як продовження античної традиції духовної діяльності. У названому значенні поняття культури проіснувало аж до XVIII сторіччя, коли воно узвичаїлося соціальній думці.

         Філософи Просвітництва розглядають культуру як якусь специфічну автономну і самоцінну сферу людської діяльності. Найважливіший аспект культури в їхньому розумінні - прагнення спорудити храм Розуму. Розум покликаний зруйнувати панування довільних думок, поставити перед людством універсальні значимі цілі і підпорядкувати собі соціальні зміни. Просвітництво виробило систему критеріїв, відповідно до яких відбиралося те, що можна вважати культурою. Культурна діяльність повинна бути інтелектуальною, творчою, продуктивною, новаторською, тобто  не просто відтворювати, але постійно розширювати сферу людських можливостей. На зміну поняттю оригінального в традиційному змісті тобто висхідного до початків споконвічно древнього, котрому слід наслідувати як зразку, приходить поняття оригінальності як новаторства. Але реальна суть культури її специфіка обмежувалася рамками духовної діяльності як якоїсь абсолютної свободи людського розуму.

         Кант розрізняє культуру уміння і культуру дисципліни. Уміння припускає спроможність реалізувати цілі, а дисципліна - спроможність ставити осмислені цілі і звільняти нашу волю від деспотизму бажань, що позбавляють нас можливості зробити розумний вибір. Кант обмежує поняття культури межами науки і мистецтва. У науці концентрується законодавча сила мистецтва, у мистецтві - продуктивна сила уяви. Вони протилежні також, як об'єктивне знання і суб'єктивне почуття. Проте відношення науки і мистецтва Кант розглядає як відношення додатковості.

 

Інформація до матеріалу
  • Переглядів: 5297
  • Автор: LOL
  • Дата: 26-02-2011, 00:54
26-02-2011, 00:54

Німецька класична філософія

Категорія: Філософія

Наприкінці XVIII—першій половині XIX ст. бурхливий розвиток філософії відбувався в Німеччині.

Специфіка і суперечливість соціально-економічного та історичного розвитку Німеччини цього часу знайшли свій вияв у німецькій суспільній думці взагалі і в філософії зокрема. Філософія розвивалась в умовах країни, де буржуазні перетворення запізнилися. Німецька буржуазія, налякана першими європейськими буржуазними революціями, з одного боку, часто йшла на компроміс зі своїм феодальним дворянством, а з іншого — об’єктивно була зацікавлена в швидкому розвитку капіталізму, продуктивних сил, виробництва. Якщо, наприклад, у Франції революції передував розвиток матеріалізму, то в Німеччині переважала ідеалістична філософія.

Німецька класична філософія представлена такими філософами: І. Кант, Й. Фіхте, Г. Гегель, Ф. Шеллінг, Л. Фейєрбах.

 

Інформація до матеріалу
  • Переглядів: 6506
  • Автор: LOL
  • Дата: 26-02-2011, 00:51
26-02-2011, 00:51

Філософія середньовіччя

Категорія: Філософія

Якщо грецька філософія виникла на ґрунті античного рабовласницького суспільства, то філософія Середньовіччя належить до епохи феодалізму (V—XV ст.).

Особливості філософії Середньовіччя. На відміну від грецької філософії, яка була пов’язана з язичницьким багатобожжям (політеїзмом), філософська думка середніх віків ґрунтується на вірі в єдиного бога (монотеїзм). Основу християнського монотеїзму становлять два важливі принципи: ідея божественного творіння та ідея божественного одкровення. Обидві ці ідеї тісно взаємопов’язані і сповідують єдиного бога, уособленого в людській подобі. Ідея творіння становить основу середньовічної онтології, а ідея одкровення є основою теорії пізнання (через бога). Звідси всебічна залежність середньовічної філософії від теології, а всіх середньовічних інститутів — від церкви. Середньовічне мислення за своєю суттю є теоцентричне: реальністю, яка визначає все суще, є не природа, а Бог.

Світогляд у середньовічній філософії має назву креаціонізму від латинського слова «creatio», що означає творити.

Вчення про буття. Згідно з християнським догматом, Бог створив світ із нічого, створив актом своєї волі, внаслідок своєї всемогутності. У середньовічній філософії дійсним буттям може бути лише Бог. Він вічний, незмінний, ні від чого не залежить і є джерелом усього сущого. На відміну від Бога, створений світ не має такої самостійності, тому що існує не завдяки собі, а завдяки Богові. Звідси мінливість світу, його плинність і несамостійність.

Проблема пізнання. Християнський бог недоступний для пізнання, але він розкриває себе людині, і його відкриття явлено в священних текстах Біблії, тлумачення яких і є основним шляхом пізнання. Вивчення Святого Письма привело до створення спеціального методу інтерпретації історичних текстів, який дістав назву екзегетика. Отже, знання про створений світ можна одержати тільки надприродним шляхом, і ключем до такого пізнання є віра.

 

Назад Вперед
^