Львівські реферати » Філософія » Філософія стародавнього світу
Информація до матеріалу
  • Переглядів: 12507
  • Автор: LOL
  • Дата: 26-02-2011, 01:01
 (голосов: 0)
26-02-2011, 01:01

Філософія стародавнього світу

Категорія: Філософія

  

Реферат на тему:  

Філософія стародавнього світу

 


План

1.  Вступ.

2.  Філософські ідеї в Древній Індії.

3.  Філософська думка в Давньому Китаї.

4.  Філософія в Древній Греції.

4.1.  Філософські ідеї Сократа.

4.2.  Філософія Платона.

4.3.  Філософська концепція Арістотеля.

 

 

ВСТУП

Перші спроби людини осмислити навколишній світ, живу і неживу природу, космічний простір, нарешті, власну сутність можна віднести до того періоду людського існування, коли людина в процесі еволюції, передусім розумової, почала диференціювати природу як середовище свого мешкання, поступово виділяючи себе з неї. Саме внаслідок того, що людина стала сприймати тваринний і рослинний світ, космос як щось відмінне, у неї почалося формування здібностей осмислювати дійсність, а потім і філософствувати, тобто робити умовиводи, висновки і висувати ідеї про навколишній світ. Родоначальники філософського мислення з'явилися в найдавніших людських цивілізаціях: Єгипті, Шумері, Вавілоні, свідченням чого є численні історичні пам'ятки, щоправда, непрямі. Письмових свідоцтв діяльності мислителів цих цивілізацій до нас не дійшло.

Найдавніші, відомі нам твори, в яких формулюються філософські ідеї, з'явилися у другому тисячолітті до нашої ери в Древній Індії, Давньому Китаї і декілька сторіч опісля в Древній Греції.

Як правило, це були літературні пам'ятки, в яких в міфологічній формі висловлювалися наївні ідеї про навколишній світ і робилися боязкі спроби його осмислення. Найдавніші людські цивілізації не мали міцних зв'язків і взаємних впливів, тобто були ізольовані один від одного, а отже, в філософському плані вони розвивалися цілком самостійно. Відомі в наш час джерела свідчать, що найбільшого розквіту філософія досягла в Древній Греції, і саме грецька культура найбільше вплинула на розвиток людського суспільства. Великою мірою цьому сприяли твори давньогрецьких мислителів, що дійшли до нас в чималій кількості, поставлені в них проблеми, і високий рівень їх філософського аналізу.

Саме поняття філософія, що означає любов до мудрості виникло в Древній Греції багато десятиріч опісля появи філософів. Традиційно прийнято вважати, принаймні у вітчизняній історико-філософській літературі, що поняття філософія уперше використав Піфагор. Інші античні автори вважають, що пріоритет належить Геракліту. Але в будь-якому випадку філософами вважалися люди, що займалися проблемами навколишнього світу, та з'ясуванням місця і ролі в ньому людини. Великі труднощі викликає питання про  визначення предмета філософії. Ця проблема, що виникла на світанку існування філософії, викликає суперечки і сьогодні. Одні автори розглядали філософію як любов до мудрості, як науку про мудрість, інші ж як «прагнення до пізнання багатьох речей» (Геракліт).

Історично предмет філософії змінювався, що зумовлювалося суспільними перетвореннями, духовним життям, рівнем наукових, в тому числі філософських знань. У наш час філософія - це вчення про універсальні принципи буття, пізнання суті людини і її стосунку до навколишнього світу, іншими словами наука про загальні закони розвитку природи, суспільства і мислення.

 

 

1. Філософські ідеї в Древній Індії

Філософські ідеї в Древній Індії почали формуватися приблизно у другому тисячолітті до нашої ери. Більш ранніх прикладів людство не знає. У наш час вони стали відомі завдяки давньоіндійським літературним пам'яткам під загальною назвою «Веди», тобто знання. «Веди» - це своєрідні гімни, молитви, співи, заклинання і т. п. Написані вони приблизно у другому тисячолітті до н.е. на санскриті.

У «Ведах» уперше робиться спроба наблизитися до філософського тлумачення навколишнього середовища. Хоч в них міститься напівміфічне, напіврелігійне, напівзабобонне пояснення навколишнього світу, проте їх розглядають як філософські, вірніше, дофілософські джерела. Власне, перші літературні твори, в яких робляться спроби філософствування, за своїм змістом і не могли бути іншими.

Філософськими творами, що відповідають нашим уявленням про характер постановки проблем, так і формі викладу матеріалу, є «Упанішади», що буквально означає сидіти біля ніг вчителя і отримувати повчання. Вони з'явилися приблизно в IX - VI віках до нашої ери і за формою являли собою, як правило, діалог мудреця зі своїм учнем або ж з людиною, що шукає істину. Усього відомо біля сотні Упанішад. Релігійно-міфологічне тлумачення навколишнього середовища у найвідоміших «Упанішадах» переростає в певній мірі в диференційоване осмислення явищ світу. Так з'являються ідеї про існування різних видів знань, зокрема, логіки (риторики), граматики, астрономії, науки чисел і військової науки.

Зароджуються ідеї і про філософію як своєрідну галузь знань. І хоч повністю позбутися релігійно-міфологічного тлумачення світу авторам «Упанішад» не вдалося, можна вважати «Упанішади» і, зокрема, такі з них, як «Бріхадарацьяка», «Чхандогья», «Айтарея», Іша Жена», «Катха» першими з відомих філософських творів.

В «Упанішадах», насамперед в згаданих вище творах, зроблена спроба постановки і обговорення таких істотних філософських проблем, як з'ясування першоджерела природи і людини, суті людини, її місця і ролі в навколишньому світі, пізнавальних здібностей, норми поведінки і ролі в цьому людської психіки. Зрозуміло, тлумачення і пояснення всіх цих проблем дуже суперечливе.

Основна роль в поясненні першопричини і першооснови явищ світу, тобто середовища мешкання відводиться духовному началу, яке позначається поняттям «брахман». Однак в інших випадках такими є їжа (ганна) або ж певний речовинний елемент бухта, яким частіше за все виступає вода або ж сукупність таких елементів, як вода, повітря, земля і вогонь.

«Упанішади» і викладені в них ідеї не містять логічно послідовної і цілісної концепції. Хоча в цілому переважає пояснення світу як духовного і безтілесного, в них представлені інші думки та ідеї і, зокрема,          робляться спроби

натурфілософського пояснення першопричини і першооснови явища світу і суті людини. Так, в деяких текстах виявляється прагнення пояснити зовнішній і внутрішній світ, що складається з чотирьох або навіть п'яти речовинних елементів. Часом світ представлений як недиференційоване буття, а його розвиток як послідовне проходження цим буттям певних станів: вогонь, вода, земля, або ж газоподібне, рідке, тверде. Саме цим і пояснюється все те різноманіття, яке властиве світу, в тому числі, людському суспільству.

Одна з найважливіших проблем в «Упанішадах» - дослідження суті людини, її психіки, душевних хвилювань і форм поведінки. У цій сфері давньоіндійські мудреці досягли успіхів, неперевершених іншими світовими центрами філософії. Так, мислителі Давньої Індії відмічають складність структури людської психіки і виділяють в ній такі елементи, як свідомість, воля, пам'ять, дихання, роздратування, заспокоєння і т. п. Підкреслюється їх взаємозв'язок і взаємовплив. Безперечним досягненням можна вважати характеристику різних станів людської психіки і, зокрема, безсонний стан, легкий сон, глибокий сон, залежність цих станів від зовнішніх стихій і зовнішнього світу.

Приділяючи значну увагу етичним проблемам, автори «Упанішад» фактично закликають до пасивно-споглядальної поведінки і ставлення до навколишнього світу, вважаючи вищим блаженством для людини повне відсторонення від всіх мирських турбот. До вищого блаженства вони відносять не почуттєві задоволення, а спокійний стан душі. До речі, саме в «Упанішадах» уперше ставиться проблема переселення душ (самсара) і оцінка минулих дій (карма), що згодом отримало розвиток в релігійних віровченнях. Зрозуміло, цю проблему не можна оцінювати однозначно, наприклад, тільки в релігійно-богословському ракурсі. Тут робиться також спроба за допомогою етичних принципів (дхарми) зкоректувати поведінку людини на кожній стадії її існування.

Роль «Упанішад» в історії всієї індійської філософії надзвичайно велика. Вони, по суті, є фундаментом для всіх або майже всіх подальших філософських течій, що з'явилися в Індії, оскільки в них були поставлені або розроблялися ідеї, які тривалий час «живили» філософську думку в Індії. Можна сказати, що в історії Індії, а певною мірою і деяких сусідніх країн Середнього і Далекого Сходу, «Упанішади» є тим же, чим для Європи філософія Давньої Греції.

 

 

2. Філософська думка в Давньому Китаї

Одним з найдавніших літературних пам'яток Давнього Китаю, в якому викладені філософські ідеї, є «І цзин» («Книга змін»). У назву цього джерела вкладене глибоке значення, суть якого - це спроба відобразити процеси, що відбуваються в природі. Небесна природа, разом з Сонцем і Місяцем, в процесі своїх щодобових орбіт, то підіймаючись, то опускаючись, творить все різноманіття піднебесного світу, що постійно змінюється. Звідси і назва - «Книга змін».

У "Книзі змін" здійснюється перехід від дофілософских і до певної міри міфологічних уявлень до власне філософського мислення, а колективна родова свідомість переростає в особистісні філософські погляди.

«Книга змін» займає особливе місце в історії давньокитайської філософської думки. Протягом сторіч всі або майже всі китайскі мислителі намагалися тлумачити і  коментувати її зміст. Ця тривала за часом коментаторсько-дослідницька діяльність заклала основи філософії в Давньому Китаї і стала джерелом подальшого її розвитку.

Найвидатнішими філософами Давнього Китаю є Лаоцзи (друга половина VI - перша половина V ст. до н.е.) і Конфуцій (Кун Фу-цзи, 551-479 до н.е.). Хоч в Давньому Китаї творили й інші мислителі, все ж, насамперед філософська спадщина Лаоцзи і Конфуція дає досить об'єктивне уявлення про філософські пошуки китайских мислителів.

Філософські ідеї Лаоцзи викладені у книзі «Дао де цзин», яка була підготовлена до друку його послідовниками і з'явилася на рубежі ІУ-ІІІ ст до н.е. Важко переоцінити її значення в історії давньокитайської думки. Досить сказати, що Лаоцзи і його твори заклали основи даосизм, першої філософської системи Давнього Китаю, що не втратила значення і сьогодні.

Філософські погляди Лаоцзи суперечливі. Дивуватися цьому не треба, іншими вони і не могли бути. У ту епоху йшов процес становлення китайської філософії, і кожний великий мислитель не міг не відобразити в своєму вченні суперечність його світу. Центральне значення в даосистському вченні займає поняття «дао". З одного боку, «дао» означає природний шлях всіх речей, що не залежить ні від бога, ні від людей, і що є виразом загального закону руху і зміни світу. Відповідно до цього підходу всі явища і речі, перебуваючи в стані розвитку і зміни, досягають певного рівня, після якого вони поступово перетворюються в свою протилежність. При цьому розвиток трактується своєрідно: він йде не по висхідній лінії, а здійснюється по колу.

З іншого боку, «дао» вічне, незмінне, непізнаване начало, що не сприймається органами людських почуттів. «Дао» виступає як нематеріальна духовна основа всіх речей і явищ природи, в тому числі і людини.

Лаоцзи і його послідовники переконані в необхідності знань і відзначають їх величезну роль в людському житті. Однак їх ідеал знання, їх розуміння знання відрізняються своєрідністю. Це, як правило, споглядальницьке знання, тобто констатація, фіксація речей, явищ і процесів, що відбуваються в світі.

А ось які ідеї висловлюються про соціальний устрій суспільства і його управління. Так, характеризуючи стиль управління державою, а непрямо це передбачає форми державного устрою, китайский мислитель вважає кращим  правителем того, про якого народ знає лише те, що він існує. Дещо гірші ті правителі, яких народ любить і прославляє. Ще гірші ті правителі, яких народ боїться, і гірші за всіх ті правителі, яких народ зневажає.

Подальше становлення І розвиток китайскої філософії пов'язаний з діяльністю Конфуція, чиє вчення і зараз має мільйони шанувальників і не тільки на території Китаю. Становленню Конфуція як мислителя багато в чому сприяло його знайомство з давньокитайськими рукописами: «Книга пісень» («Шиц-зин») та «Книги історичних переказів» («Шуцзін»). Він зробив їх доступними для широкого загалу. Велику популярність Конфуцію принесли змістовні і численні коментарі, зроблені ним до «Книги змін».

Власні погляди Конфуция були викладені в книзі «Бесіди і думки» («Лунь юй»), яка була опублікована учнями і послідовниками на основі його висловлювання і повчань. Конфуцій є творцем оригінального етико-політичного вчення, деякі положення якого не втратили свого значення і сьогодні.

Основними поняттями конфуціанства, що складають фундамент цього вчення, є «жень» (людинолюбство, гуманність) і "лі". «Жень» виступає і як фундамент етико-політичного вчення і як його кінцева мета. Основний принцип «жень»: «Чого не бажаєш собі, того не роби людям». «Лі» (шанобливість, норми співжиття, церемоніал, соціальний регламент) включає в себе широке коло правил, що регламентують, по суті, всі сфери суспільного життя. Етичні принципи, соціальні відносини, проблеми державного управління - головні теми у вченні Конфуція. На питання про те, як треба управляти людьми і як примусити простолюдинів коритися, Конфуцій відповідає: «Якщо наставляти людей за допомогою законоположень, якщо обмежувати і стримувати їх за допомогою покарань і страт, то хоч вони не будуть здійснювати злочинів, але в серцях своїх не будуть відчувати огиди до поганих вчинків. Якщо ж наставляти людей за допомогою етичних вимог і встановити правило поведінки згідно «лі», то люди не тільки будуть соромитися поганих справ, але і щиро повернуться на праведний шлях».

У тому, що стосується осмислення і пізнання навколишнього світу, Конфуцій в основному повторює ідеї, висловлені його попередниками. Навколишній світ, природу Конфуцій, по суті, звужує і обмежує лише небесною сферою. Істотним елементом природи у нього виступає доля, як щось, що природжене зумовлює сутність і майбутнє людини. Аналізуючи природу юдського знання і можливості пізнання, Конфуцій вважає, що за своєю природою люди схожі між собою. Лише вища мудрість і крайня дурість незмінні. Люди починають відрізнятися один від одного завдяки звичкам і вихованню. Що ж до рівнів знання, то він проводить таку градацію: «Вище знання - це природжене знання. Нижче - знання, придбані вченням. Ще нижче - знання, придбані в результаті подолання труднощів. Найбільш нікчемний той, хто не бажає витягувати повчальні уроки з труднощів».

Отже, можна стверджувати, що Лаоцзи і Конфуцій своєю філософською творчістю заклали фундамент для розвитку китайської філософії на багато віків уперед.

 

 

3. Філософія в Древній Греції

Європейська і значна частина сучасної світової цивілізації прямо чи опосередковано є продуктом давньогрецької культури, найважливішою частиною якою є філософія. З урахуванням цієї парадигми наше відношення до давньогрецької культури не може бути неупередженим і вимагає більшої уваги, і зацікавленого ставлення. Власне кажучи, ці думки не є оригінальними. Всі або майже всі європейські дослідники якщо не перебільшували роль і значення Давньої Греції в розвитку сучасної цивілізації, то, принаймні, ніколи цю роль не применшували.

Філософія в Древній Греції виникає на рубежі VII - VI ст. до н.е. Відомо, що першими грецькими філософами були Фалес, Анаксимандр, Анаксимен, Піфагор, Ксенофан, Геракліт, чиє життя і діяльність припадає на VI ст. до н.е.

У грецькій філософії виділяють три періоди: перший - від Фалеса до Арістотеля; другий - грецька філософія в римському світі і, нарешті, третій - неоплатонівська філософія. Хронологічно ці періоди охоплюють понад тисячу років, з кінця VII ст. до н.е. до VI ст. поточного літочислення. Об'єктом нашої уваги буде тільки перший період. У свою чергу перший період доцільно розділити на три етапи. Це необхідно для того, щоб чіткіше визначити розвиток давньогрецької філософії як по характеру проблем, що досліджуються, так і їх рішенню. Перший етап першого періоду - це в основному діяльність філософів Мілетської школи Фалеса, Анаксимандра, Анаксимена (назву отримала за найменуванням іонійського   міста Мілет); другий етап - це діяльність софістів, Сократа і сократиків і, нарешті, третій включає в себе філософські ідеї Платона і Арістотеля.

Потрібно зазначити, що про діяльність перших давньогрецьких філософів, за невеликим винятком, достовірних відомостей не збереглося. Так, наприклад, про філософські переконання філософів Мілетської школи, а значною мірою і про філософів другого етапу, відомо, головним чином, з творів подальших грецьких і римських мислителів і насамперед завдяки роботам Платона і Арістотеля.

Першим давньогрецьким філософом прийнято вважати Фалеса (бл. 625 - 547 до н.е.), фундатора мілетської школи. Згідно Фалеса, все різноманіття природи, речей і явищ можна звести до однієї основи (першостихії або першопричини), яку він розглядав як «вологу природу», або воду. Фалес вважав, що все виникає з води і в неї ж повертається. Він одухотворює першооснову, а в ширшому розумінні весь світ і наділяє божественністю, що знаходить своє підтвердження в його вислові: «світ одухотворений і сповнений богами». При цьому божественне Фалес, по суті, ототожнює з першоосновою -водою, тобто матеріальним. Фалес, згідно з твердженнями Арістотеля, стійкість землі пояснював тим, що вона знаходиться над водою і володіє, подібно шматку дерева, спокоєм і плавучістю. Цьому мислителеві належать численні вислови, в яких були висловлені цікаві думки. Серед них і загальновідоме: «пізнай самого себе».

Після смерті Фалеса на чолі Мілетської школи став Анаксимандр (бл. 610 - 546 до н.е.). Про його життя практично не збереглося жодних відомостей. Вважається, що йому належить робота «Про природу», про зміст якої відомо з творів подальших давньогрецьких мислителів, серед них - Арістотель, Ціцерон, Плутарх. Погляди Анаксимандра можна кваліфікувати як стихійно-матеріалістичні. Як першооснову усього сущого Анаксимандр вважає апейрон (безмежне). У його інтерпретації апейрон не є ні водою, ні повітрям, ні вогнем. «Апейрон є ніщо інше, як матерія», яка знаходиться у вічному русі і породжує нескінченну безліч і різноманіття всього існуючого.

Анаксимандра, мабуть, можна вважати першим давньогрецьким мислителем, у якого трапляється спроба пантеїстичного тлумачення світу. Він ототожнює природу з богом, зокрема, це виявляється в його словах про те, що є народжені боги, які періодично виникають і зникають. Цими богами, на його думку, є незліченні світи. Він же висуває ідею про незліченність світів, які виникають і зникають. Це підтверджується і його твердженням, що «ці світи - то руйнуються, то знову народжуються, причому кожний (з них) існує протягом можливого для нього часу».

Останнім відомим представником Мілетської школи був Анаксимен (бл. 588 - бл. 525 до н.е.). Про його життя і діяльність також стало відомо завдяки свідоцтвам пізніших мислителів. Як і його попередники, Анаксимен надавав великого значення з'ясуванню природи першооснови. Таким, на його думку, є повітря, з якого все виникає і в яке все повертається. Анаксимен обирає як першооснову повітря внаслідок того, що воно володіє такими властивостями, яких немає (а якщо є, то недостатньо) у води.

Оригінальність Анаксимена не в переконливішому обгрунтуванні єдності матерії, а в тому, що виникнення нових речей і явищ, їх різноманітність пояснюються різними мірами згущення повітря, завдяки чому утворяться вода, земля, камені і т. п., а через його розрідження формується, наприклад, вогонь. Появу холоду він пояснював як результат згущення повітря, а тепла як наслідок його стиснення. Внаслідок повного згущення повітря з'являється земля, а потім і гори. Таке трактування різноманіття світу було глибшим і зрозумілим, ніж у його попередників, і не випадково саме анаксименівська інтерпретація різноманіття світу набула досить широкого поширення в античній філософії.

Як і його попередники, Анаксимен визнавав незліченність світів, вважаючи, що всі вони виникли з повітря. Анаксимена можна розглядати як фундатора античної астрономії. Він вважав, що всі небесні світила: сонце, місяць, зірки, інші тіла походять від землі. Анаксимену належить гіпотеза, що пояснює затьмарення сонця і місяця.

Філософи Мілетської школи заклали хороший фундамент для подальшого розвитку античної філософії. Свідченням цього є і самі їх ідеї, і той факт, що всі або майже всі подальші давньогрецькі мислителі в тій чи іншій мірі зверталися до їх творчості.

Видатним представником давньогрецької філософії, що вніс значний внесок в її становлення і розвиток був Геракліт Ефеський (бл. 540 до н.е. - рік смерті невідомий). Постать Геракліта вельми суперечлива. Походячи з царського роду, він поступився успадкованим титулом своєму брату, а сам пішов у    храм Артеміди Ефеської, присвятивши свій час заняттям філософією. Більшість народу він вважав безрозсудним і тупим і лише трохи хорошим. Для нього один був рівноцінний десяти тисячам, якщо він - найкращий. У старості Геракліт жив відлюдником.

Основний, а можливо, єдиний твір Геракліта, який дійшов до нас в уривках, на думку деяких дослідників, називався «Про природу», а інші називали його «Музи».

У основі всього сущого, його першоосновою Геракліт вважав першовогонь тонку, жваву і легку стихію. Світ, Всесвіт не створив ніхто ні не з богів, ні не з людей, але вона завжди була, є і буде вічно живим вогнем, що спалахує і гасне. Вогонь розглядається Гераклітом не тільки як суть всього сущого, як першооснова, але і як реальний процес, внаслідок чого завдяки розгоранню або згасанню вогню з'являються всі речі і тіла.

Діалектика, за Гераклітом, це передусім зміна всього сущого і єдність безумовних протилежностей. При цьому зміна розглядається не як переміщення, а як процес: становлення Всесвіту, Космосу. Тут переглядається глибока думка, виражена, щоправда, недостатньо чітко, про перехід від буття до процесу становлення, від статичного буття до буття динамічного. Діалектичність думок Геракліта підтверджується численними висловлюваннями, які навіки увійшли в історію філософської думки. Це і знамените: «не можна двічі увійти в одну і ту ж ріку». І уже зовсім філософське за характером висловлювання: «буття і небуття є одне і те ж, все є і не є».

 

Філософські ідеї Сократа

У становленні і розвитку філософії в Древній Греції видатне місце належить Сократу (470/469 - 399 до н.е.). Цей давньогрецький мислитель проте не залишив після своєї кончини філософських творів. Пояснюється це просто: свої ідеї Сократ вважав за краще висловлювати в усній формі учням, слухачам і опонентам.

Те, що відомо про життя і діяльність Сократа, дійшло до нас завдяки роботам Ксенофонта, Платона і Арістотеля. Саме на основі їх спогадів можна викладати погляди Сократа, оскільки у Арістотеля, по суті, немає нічого іншого, чого б не було у Ксенофонта або Платона. Сучасників вражало у Сократові багато що: неординарна зовнішність, спосіб життя, висока моральність, парадоксальність думок і глибина філософського аналізу.

Сократ є, по суті, першим давньогрецьким філософом, хто шляхом міркувань і умовиводів, намагається знайти істину, відповіді на поставлені ним самим і його попередниками-філософами питання. Іншими словами, предметом його філософських міркувань є людська свідомість, душа, людське життя загалом, а не космос, не природа, як це було у його попередників. І хоч він ще не дійшов до платонівського або арістотелевського розуміння філософії, безперечно те, що він заклав основи їх переконань.

У своїй філософській діяльності Сократ керувався двома принципами: необхідністю кожному «пізнати самого себе» і тим, що «жодна людина нічого не знає достовірно і тільки істинний мудрець знає, що він нічого не знає». Найважливішим засобом, а якщо говорити на сучасній філософській мові - методом для залучення людей до пізнання виступає іронія. За свідченнями Ксенофонта і Платона, в своїх бесідах і промовах Сократ майстерно володів іронією, ставлячи часом співрозмовників і слухачів, які до зустрічі з Сократом вважали себе освіченими, в положення нічого не знаючих і не розуміючих людей.

Пізнання самого себе, за Сократом, це одночасно пошук справжнього знання і того, за якими принципами краще жити, тобто це пошук знання і доброчесності. По суті, він ототожнює знання з доброчесністю.

Істотним, як вже відмічалося вище, є внесок Сократа в розвиток діалектики. Арістотель, наприклад, вважає, що до Сократа не існувало діалектики. Щоб пізнати істину, необхідно, згідно з Сократом, подолати суперечність. Діалектика Сократа

це вчення про подолання суперечності, заперечення суперечності, недопущення суперечності. До сказаного необхідно додати, що діалектика і ідеї про пізнання у Сократа тісно переплетені з його телеологією, тобто вченням про доцільність.

Таким чином, Сократом завершується натурфілософський період в історії давньогрецької філософії і починається новий філософський етап, який отримує свій подальший розвиток в роботах Платона і Арістотеля.

 

Філософія Платона

Видатне місце в історії давньогрецької філософії належить Платону (428 - 347 до н.е.). Про філософію в Древній Греції зі  значною мірою визначеності можна говорити, тільки починаючи з Платона. Головним аргументом на підтвердження цієї думки є те, що про всіх попередніх мислителів і їх діяльність можна було судити з певною мірою достовірності. Тобто думки про їх творчість в основному базуються на спогадах і думках про них пізніших авторів. Неважко передбачити, що в цих спогадах, до речі, про це прямо заявляв Арістотель, можливий спотворений виклад ідей великих попередників, і неадекватне їх тлумачення.

Платон народився в Афінах в аристократичній сім'ї. У юнацькі роки заприятелював з Кратілом, одним з учнів Геракліта, і це дає підставу вважати, що в цей період він познайомився з його ідеями. У юнацькі роки Платон хотів присвятити себе політичній діяльності, що не дивно, оскільки серед політиків того часу у нього були родичі і друзі. Але доля розпорядилася по-іншому. У двадцятирічному віці він знайомиться з Сократом, і це знайомство вирішує його подальшу долю. До останнього дня життя Сократа, протягом восьми років, Платон залишався захопленим учнем і послідовником свого вчителя, якого він згодом називав «найдостойнішою і наисправедливішою людиною».

Свої ідеї Платон викладає в формі діалогу. Такий літературний прийом вибраний не випадково. Діалог, на думку Платона, це більш-менш адекватне відображення «живої і одухотвореної мови знаючої людини». Логічно тому вважати, що жива, тобто усна мова мудреця є більш довершеною формою викладу своєї думки. Найдовершенішою формою викладу ідей є той «твір, який по мірі придбання знань пишеться в душі що навчається; він здатен себе захистити і при цьому уміє говорити з ким потрібно, уміє і промовчати».

У Платона немає праць або робіт, спеціально присвячених розробці проблеми пізнання, буття або діалектики. Його ідеї з цих проблем висловлені в багатьох діалогах. Вчення про буття в основному викладене в діалогах «Держава», «Теетет», «Парменід», «Філеб», «Тімей», «Софіст», «Федон», «Федр» і у листах.

У основі вчення про буття Платоном встановлені три субстанції: єдине, розум і душа. Однозначно визначити суть цих понять неможливо, оскільки Платон дає загальну характеристику сутностей цих понять, яка дуже суперечлива і, часом, містить думки, що взаємно виключають одна одну. Спроба визначити природу походження цих першооснов виявиться важковиконуваною через приписування цим сутностям властивостей, нерідко несумісних і що навіть виключають одна одну.

Єдине трактується Платоном головним чином як основа буття і дійсності, як першооснова. Єдине не має ніяких ознак або яких-небудь властивостей за якими можна було б визначити його суть. Воно не має частин і, отже, не може мати ні початку, ні кінця, ні середини. Одночасно єдине не є буття, а виступає як ніщо. Єдине виступає як єдине, але одночасно як нескінченна безліч. У кінцевому результаті єдине трактується Платоном як щось, про що взагалі нічого визначеного сказати не можна, оскільки воно вище всіх доступних людському розуму розумінь, перевершує будь-яке буття, відчуття і рівень мислення. Все, про що з визначеністю можна сказати про єдине, відмічає Платон в «Парменіде» це те, що «якщо єдиного не існує, то і іншого не існує».

Першопричиною всього сущого у Платона виступає також розум. Розглядаючи розум як одну з першопричин, Платон вважає, що саме розум разом з іншими першопричинами складає суть Всесвіту, і тому мудреці вважають, що «розум у нас - цар неба і землі...» Розум не тільки одна з основних складових Всесвіту, він також вносить порядок і розуміння в нього. У Платона зустрічається висловлювання, в якому розум виступає як життя, як щось живе, але, насправді, розум розглядається не як яка-небудь жива істота або властивість, а швидше як раціональне родове узагальнення всього того, що живе, володіє здатністю жити. Виражене це в досить узагальненій, можна сказати, метафізичній формі.

Третьою основною субстанцією у Платона виступає душа, яка поділяється на «світову душу» і «індивідуальну душу». Природно, що як субстанція виступає «світова душа». Походження душі трактується Платоном неоднозначне. Як і при характеристиці суті двох попередніх субстанцій у Платона зустрічається немало суперечливих думок. З урахуванням сказаного платонівську «світову душу» можна уявити як щось створене із змішання вічної суті і тієї суті, яка залежить від часу. Душа виступає як суща для того, щоб об'єднати світ ідеї з тілесним світом. Вона виникає не сама по собі, а з волі деміурга, під яким мається на увазі «вічносущий бог».

Підсумовуючи вчення Платона, потрібно сказати, що як першопричина всього сущого він розглядає ідеальні субстанції «єдине», «розум», «душу», які існують об'єктивно, незалежно від свідомості людини.

Велику увагу Платон приділяє розробці питань діалектики. При цьому потрібно врахувати, що його ставлення до діалектики мінялося по мірі еволюції його філософських поглядів взагалі. Найповніше своє вчення про діалектику Платон виразив в діалогах -Парменід» і «Софіст». Якщо загалом резюмувати його погляди з цієї проблеми, то потрібно зазначити, що діалектика у нього виступає як основна наука, оскільки з її допомогою визначається суть всіх інших наук.

Великий інтерес представляє соціальна філософія Платона. По суті, він був першим з грецьких мислителів, хто дав систематичний виклад вчення про державу і суспільство, які він, судячи з усього, ототожнював. Держава, за Платоном, виникає через природну потребу людей до об'єднання з метою полегшення умов свого існування. Згідно з Платоном, держава «виникає, коли кожен з нас не може задовольнити сам себе, але має потребу ще багато в чому Таким чином, кожна людина залучає то одного, то іншого для задоволення тієї чи іншої потреби. Маючи потребу в багатьох речах люди збираються воєдино, щоб мешкати спільно і надавати один одному допомогу: такое спільне поселення і отримує у нас назву держави...»

У державі можуть існувати три основні форми правління монархія, аристократія і демократія. У свою чергу, кожна з них ділиться на дві форми: законну і незаконну. Симпатії Платона однозначно на стороні царської влади.

Управління державою Платон характеризує як царське мистецтво, головною для якого є наявність істинного царського знання і здатність управляти людьми. Якщо правителі мають такі дані, то буде вже неважливо, чи правлять вони по законах або без них, добровільно або проти волі, бідні вони або багаті: приймати це в розрахунок ніколи і ні в якому разі не буде правильним.

 

Філософська концепція Арістотеля

Наше уявлення про давньогрецьку філософію буде неповним без аналізу філософської спадщини Арістотеля (384 -322 до н.е.) одного з найбільших мислителів в історії людської цивілізації. Арістотель народився в Стагире, саме тому його іноді називають Стагирітом. У сімнадцятирічному віці Арістотель стає слухачем Платонівської академії і залишається  там протягом двадцяти років до смерті Платона. Залишивши академію, він вісім років був вихователем знаменитого царя і полководця Олександра Македонського. У 335-334 роках неподалеку від Афін організував учбовий заклад під назвою Лікей, де він разом з своїми послідовниками навчав учнів філософії.

Характеризуючи погляди Арістотеля, потрібно сказати, що спочатку він перебував під сильним впливом вчення Платона, але поступово звільнився від нього, потім піддає його критичному аналізу і створює власне філософське вчення. Вражає масштаб діяльності давньогрецького мислителя. Практично не було науки, якої не торкнувся б Арістотель і в розвиток якої він не вніс би свій внесок. Ось назва лише деяких його робіт, за якими можна скласти уявлення про його наукові інтереси: «Категорії», «Аналітика перша і друга», «Фізика», «Про небесні явища», «Про душу», «Історія тварин», «Політика», «Про мистецтво поезії», «Метафізика».

На відміну від Платона, що розглядав лише ідеї, Арістотель з інших позицій трактує співвідношення в бутті загального і одиничного, реального і логічного. Він не протиставляє і не розділяє їх, як це робив Платон, а об'єднує. Суть, а також те, чиєю суттю вона є, не можуть, згідно Арістотеля, існувати окремо. Суть знаходиться в самому предметі, а не поза ним і вони складають єдине ціле. Своє вчення Арістотель починає із з'ясування того, яка наука або науки повинні вивчати буття. Такою наукою, яка б, абстрагуючись від окремих властивостей буття (наприклад, кількість, рух), могла б пізнати суть буття, є філософія. На відміну від інших наук, які вивчають різні сторони, властивості буття, філософія вивчає те, що визначає суть буття. Суттю, вважає Арістотель, є те, що лежить в основі: в одному значенні - це матерія, в іншому поняття і форма, а на третьому місці - те, що складається з матерії і форми. При цьому під матерією мається на увазі щось невизначене, яке «саме по собі не позначається ні як визначене за суттю, ні як визначене за кількістю, ні як таке, що володіє якою-небудь з інших властивостей, якими буває визначено суще». Щоправда, за Арістотелем, матерія приймає визначеність тільки за допомогою форми. Без форми матерія виступає лише як можливість, і тільки набуваючи форми, вона перетворюється в дійсність.

Суть є причиною не тільки реально існуючого, але і майбутнього буття. У рамках цієї парадигми Арістотель визначає чотири причини, що визначають буття:

1)     сутність і суть буття, завдяки чому річ така, яка вона є;

2)     матерія і субстрат - це те, з чого все виникає;

3)     рушійна причина, що означає принцип руху;

4)     досягнення    поставленої    мети    і    блага    як    закономірний результат діяльності.

Істинне знання, згідно з Арістотелем, досягається не за допомогою почуттєвого сприйняття або шляхом досвіду, а завдяки діяльності розуму, який володіє необхідними здібностями для досягнення істини. Ці якості розуму властиві людині не від народження. Вони існують у нього потенційно. Щоб ці здібності виявилися, необхідно цілеспрямовано зібрати факти, сконцентрувати розум на дослідження суті цих фактів і лише тоді стане можливим істинне знання.

У сфері соціальної філософії Арістотель висунув глибокі ідеї, що дає підставу розглядати його як мислителя, що був біля витоків наших сучасних уявлень про суспільство, державу, сім'ю, людину, право, рівність.

Походження суспільного життя, формування держави Арістотель пояснює не божественними, а земними причинами. Згідно з Арістотелем, держава виникає природним шляхом для задоволення життєвих потреб і метою її існування є досягнення блага людей. Держава виступає як вища форма спілкування між людьми, завдяки чому всі інші форми людських відносин досягають досконалості і завершення. Природне походження держави пояснюється тим, що у всіх людей природа вселила прагнення до державного спілкування, і перший, хто це спілкування організував, надав людству найбільше благо.

Отже, знайомство з античною філософією показує, що філософія є, по суті, першою усвідомленою формою діяльності людини на тому етапі його розвитку, коли починають формуватися культурні співтовариства людей.

Різноманітність, глибину і масштабність філософських пошуків, що багато в чому визначили подальший розвиток людської цивілізації, можна, мабуть, пояснити такими чинниками.

По-перше, розробка ідей про суть світу, світобудови загалом, відношення природи і пізнання, мала життєво-важливе значення для становлення культурної людини. Важливо було зрозуміти той світі, який оточував людину, в тій суспільній сфері, в якій вона жила, для того, щоб визначити, осмислити доцільність і значення людського життя, знайти  найприйнятніші форми суспільних відносин і свого існування. Саме людське життя, суспільне існування людей ставили перед мислителями ці питання, і пошук відповідей на них значною мірою зумовлював значення людського існування і його подальший розвиток.

По-друге, філософія була, по суті, єдиною сферою розумової діяльністі людини. Займатися нею було престижно, і талановиті люди прагнули бути філософами. Все це в сукупності сприяло приходу в філософію найздібніших розумів того часу.

Третьою умовою, що забезпечила зліт філософської думки є поява свободи діяльності філософів. За великим рахунком, ні державні, ні політичні діячі не обмежували творчу діяльність мислителів. Вони могли бути незадоволені цією діяльністю і навіть критикувати мудреця, як це бувало з Сократом, але в, античний час ніхто з мислителів не відмовився від своїх поглядів і їх пропагування через політичні міркування чи будь-яке інше соціальне переслідування.

Четвертим чинником і, можливо, вирішальним, була відсутність єдиного політичного, соціального або релігійного світогляду, який силою або ж своєю творчою потужністю придушував би філософські переконання античних мислителів. Як відомо, релігійне життя того часу характеризувалося політеїзмом. У соціально-політичному плані спокійно уживалися держави з монархічною, тиранічною, демократичною, аристократичною та іншими формами правління. З цієї точки зору античні мислителі, хоч піддавалися певному тиску з боку окремих правителів, проте вони володіли високою мірою свободи в науковій діяльності, а тому могли, як правило, без застереження висловлюватися про різні форми державного устрою і правління.

Всі перераховані чинники забезпечували небувалий зліт античної філософії і її величезний вплив на подальший розвиток всіх сфер людської діяльності.

 

 

 

Список використаної літератури

 

  1. Бичко А.К., Бичко І.В., Табачковський В.Г.   Історія філософії: Підручник. - К.: Либідь. 2001. - 408 с.
  2. Смирнов    И.Н.,    Титов    В.Ф.       Философия:    Учебник   для студентов    высших     учебных   заведений.    Издание    второе, исправленное и дополненное. - М.: 1998. - 288 с.
  3. Філософія:       Підручник/Бичко       І.В.,       Бойченко       І.В., Табачковський В.Г. та ін.   - К.: Либідь, 2001. - 408 с.
  4. Філософія:  Курс лекцій.  Навчальний посібник для студентів вищих  закладів  освіти.   -   К.:   "Каравела";   Львів:   "Новий  світ-2000", 2001. - 448 с.
Дорогий відвідувач, Ви зайшли на сайт як незареєстрований користувач.
Рекомендуємо Вам зареєструватися або ввійти на сайт під своїм ім'ям.

Добавление комментария

Имя:*
E-Mail:*
Комментарий:
Введите код: *
^