Львівські реферати » Філософія » Антична філософія
Информація до матеріалу
  • Переглядів: 5666
  • Автор: LOL
  • Дата: 26-02-2011, 01:06
 (голосов: 0)
26-02-2011, 01:06

Антична філософія

Категорія: Філософія

  

Реферат на тему:

Антична філософія

 

 

Антична філософія (спершу грецька, а потім римська) охоплює більш ніж тисячолітній період із VI ст. до н. е. до VI ст. н. е., зародилася в стародавньогрецьких полісах (містах-державах) демократичної орієнтації і змістом, методами і метою відрізнялася від східних способів філософствування, міфологічного пояснення світу, притаманного ранній античній культурі. Формування філософського погляду на світ підготовлено стародавньогрецькою літературою, культурою (творами Гомера, Гесіода, гномічних поетів), де ставилися питання про місце і роль людини в універсумі, формувалися навички встановлення мотивів (причин) дій, а художні образи структурувалися відповідно до почуття гармонії, пропорцій та міри. Рання грецька філософія використовує фантастичні образи й метафоричну мову міфології. Але якщо для міфу образ світу й справжній світ віддільні, нічим не відрізнялись і, відповідно, порівняні, то філософія формулює як свою основну мету: прагнення до істини, чисте й безкорисливе бажання наблизитися до неї. Володіння повною і визначеною істиною, за античною традицією, вважалося можливим лише для богів. Людина ж не могла злитися із «софією», оскільки смертна, скінченна, обмежена в пізнанні. Тому людині доступне лише невпинне стремління до істини, ніколи не завершене повністю, активне, діяльне, пристрасне бажання істини, любов до мудрості, що випливає із самого поняття філософія.

Для давніх греків, які жили в період становлення цивілізації, світ - величезне зіб рання різноманітних природних і суспільних сил та процесів. Як жити у такому світі? Хто править світом? Як узгодити власні можливості з таємними й могутніми силами природи? Що є буття і які його підмурки, початок? Буття асоціювалося з численністю постійно змінюваних стихій, а свідомість - з обмеженою кількістю понять, що стримували хаотичний прояв стихій. Пошук стійкого першопочатку в змінному кругообігу явищ неосяжного Космосу - основна пізнавальна мета стародавньогрецької філософії. Тому античну філософію можна зрозуміти як учення про «перші початки і причини». За своїм методом такий історичний тип філософії прагне раціонально пояснити буття, реальність як цілісність. Для античної філософії є значущими розумні докази, логічна аргументація, риторико-дедуктивна раціональність, логос. Перехід «від міфу до логосу» створив відомий вектор розвитку і духовної культури, і цивілізації Європи.

У розвитку античної філософії виділяється чотири основних етапи.

Перший етап - охоплює УІІ-У стст. до н. е. і називається досократівським. Філософи ж, які жили до Сократа, так і називаються -досократики. До них належать мудреці із Мілета (так звана Мі-летська школа - Фалес, Анаксимандр, Анаксимен), Геракліт із Ефеса, Елейська школа (Парменід, Зенон), Піфагор і піфагорійці, ато-місти (Левкіпп і Демокріт). У центрі ранньої - досократівської -грецької натурфілософії стояли проблеми фізики та Космосу.

Другий етап - приблизно із середини V ст. до н. е. - до кінця IV ст. до н. е. - класичний. Софісти й Сократ, які вперше спробували визначити суть людини, здійснили антропологічний поворот у філософії. Філософська спадщина Платона й Арістотеля, що характеризується відкриттям надчуттєвого і органічним формулюванням основних - класичних - проблем, найповніше узагальнює і відображає досягнення класичної епохи грецької античності.

Третій етап у розвитку античної філософії - кінець ІУ-ІІ стст. до н. е. — звичайно називають елліністичним. На відміну від попереднього, пов'язаного з виникненням значних, глибоких за змістом і універсальних за тематикою філософських систем, формуються різноманітні еклектичні конкуруючі філософські школи: перипатетики, академічна філософія (Платонівська Академія), стоїчна й епікурейська школи, скептицизм. Усі школи об'єднує одна особливість: перехід від коментування вчень Платона й Арістотеля до формування проблем етики, моралізаторською відвертістю в епоху присмерку й занепаду елліністичної культури. Тоді популярна творчість Теофраста, Карнеада, Епікура, Піррона та ін.

Четвертий етап у розвитку античної філософії (І ст. до н. е. -У-УІ стст. н. е.) - період, коли вирішальну роль в античності став відігравати Рим, під вплив якого потрапляє Греція. Римська філософія формується під впливом грецької, особливо елліністичної. У римській філософії виділяються три напрямки: стоїцизм (Сенека, Епіктет, Марк Аврелій), скептицизм (Секст Емпірик), епікуреїзм (Тит Лук-рецій Кар). У ІІІ-У стст. н. е. в римській філософії виникає і розвивається неоплатонізм, визначний представник якого є філософ Пло-тін. Неоплатонізм значно вплинув не тільки на ранню християнську філософію, але й на всю середньовічну релігійну філософію.

 

Перші грецькі філософи - мудреці займа лися осмисленням природи, Космосу, з'ясовуючи причини й початок світу, їх часто називають «фізиками», які інтуїтивно формували субстанціональну модель світу за допомо-

* Підготовлено доктором філософських наук, професором І. 3. Цехмістро спільно з кандидатом філософських наук В. М. Сумятіним 

гою з'ясування першопричини усього сущого як основи, суті, їх методологія має безліч пережитків міфологічного асоціативного мислення: у міфі людські властивості й стосунки перенесено на явища природи, на небо і Космос, а також і в ранній грецькій філософії властивості й закони Космосу перенесено на людину та її життя. Людину розглядали як Мікрокосм стосовно Макрокосму, як частину і своєрідне повторення, відображення Макрокосму. Таке уявлення про світ у стародавньогрецькій філософії дістало назву космоцен-тризм. Та в поняття космоцентризму вкладається ще один зміст. Космос - протилежність Хаосу, відповідно - порядок і гармонія протиставляються невпорядкованості та ін. Тому-то космоцентризм ранньої античності пояснюється як орієнтація на вияв гармонії в людському бутті. Адже якщо світ гармонійно впорядкований, якщо світ - Космос, Макрокосм, а людина - його відображення і закони людського життя подібні до законів Макрокосму, то, отже, і в людині є прихована подібна гармонія. Загальноприйняте значення космоцентризму таке: визнання за зовнішнім світом (Макрокосм) статусу, що визначає всі інші закони й процеси, включаючи й духовні. Така світоглядна спрямованість формує онтологізм, виражений у тому, що перші мудреці - фізики шукали причини початку буття.

Ферекід із Сироса (600~бл.530 рр. до н. е.), якого вважають учителем Піфагора, стверджував, що існувала архе-земля (грец. Хто-нія); Фалес із Мглета (625~547 рр. до н. е.) під архе-землею розумів воду, Анаксимен (585-525 рр, до н. е.) - повітря, Геракліт (544-483рр. до н. е.) — вогонь. Геракліт писав: «Цей космос однаковий для всіх, не створив ніхто з богів, ніхто з людей, але завжди був, є і буде вічно живий вогонь, що помірно загорається, помірно згасає». В V ст. до н. е. Емпедокл (490-424 рр. до н. е.) об'єднав усі чотири стихії, надавши їм статус елементів, тобто самототожні, кількісно і якісно незмінювані субстанції, що не зводяться одна до одної (у Ге-ракліта взаємоперетворюються), сполучаючись в певній пропорції, утворюють все різноманіття світу, включаючи живі організми.

У філософії Стародавньої Греції поняття архе як субстанції й основи всього сутнього розширив учень Фалеса Анаксимандр (610-546 рр. до н. е.). Першооснову Анаксимандр знайшов не серед реальних стихій, що підлягають спостереженню, а в апейроні. Прикметник апейрос по-грецьки означає неосяжний, неозорий, безмежний, безкраїй. Апей-рон Анаксимандра безсмертний, непідвладний знищенню і вічно рухається. На безмірності апейрону базується здатність не вичерпуватися, бути вічним генетичним початком Космосу, лежати в основі взаємоперетворення чотирьох стихій: адже якщо стихії перетворюються одна в одну, отже, у них є щось спільне, що само по собі не є ні землею, ні водою, ні повітрям, ні вогнем. Анаксимандр стверджував, що апейрон - основа і єдина причина всієї суті; апейрон все із себе виробляє сам: обертально рухаючись, апейрон виділяє протилежності: вологе і сухе, холодне й тепле; їх парні комбінації утворюють землю (сухе й холодне), воду (вологе й холодне), повітря (вологе й гаряче), вогонь (сухе й гаряче). Апейрон Анаксимандра є дещо невизначене.

Анаксимандр першим усвідомив, що безкінечність якої-небудь певної стихії (наприклад, землі, води, повітря чи вогню) призвела б до її відокремленості, переваги над усіма іншими стихіями як конечними. Апейрон Анаксимандра є невизначене, а тому байдуже до всіх стихій, що вихідні з нього й породжуються ним.

Природно, Анаксимандр першим у філософії усвідомив несумісність деякої однозначності якісної визначеності початку й атрибуту безкінечності. Концепція початку як апейрона, тобто не визначеного кількісно і якісно, правильна у сучасних умовах. Відомий чеський космолог Лео Рігер у книжці «Вступ до сучасної космології» вказує на те, що спроби підсумувати сучасні уявлення про матерію та її властивості обов'язково приходять до ідеї апейрона Анаксимандра. Справді, будь-яке однозначне й вичерпне онтологічне визначення матерії в принципі неможливе. А поняття безкінечності й невизначеного збігаються, адже часто говорять: функції (або число) стають невизначеними, маючи на увазі їх нескінченне зростання.

Філософія Геракліта не здатна розвести, від межувати фізичне й моральне. Геракліт говорить, що «вогонь усе охопить і всіх розсудить», вогонь - не тільки архе як стихія, але й як жива розумна сила. Той вогонь, що для почуттів є саме вогонь, для розуму є логос - принцип порядку й міри в Космосі і Мікрокосмосі. Будучи вогненною, людська душа володіє самозростаючим логосом. Такий об'єктивний закон Всесвіту. Але логос означає слово, причому розумне, тобто, по-перше, об'єктивно даний зміст якого розум має звітувати, по-друге, це сама діяльність розуму, що звітує; по-третє, для Геракліта це наскрізна змістовна впорядкованість буття й мислення. Це протилежність усьому несвідомому й безсловесному в Світі та в людині. Наділений логосом вогонь, за Гераклітом, розумний і божественний.

Філософія Геракліта діалектична: світ, яким править логос, єдиний і змінюваний, ніщо в ньому не повторюється, все скороминуче й одноразове, а головний закон Всесвіту - боротьба: батько всього й цар над усім, боротьба загальна, і все народжується завдяки боротьбі й через необхідність. Отже, Геракліт один з перших пояснював суть речей та процесів через боротьбу протилежностей. Саме протилежно спрямовані сили, що діють одночасно, утворюють напружене становище, яке й обумовлює внутрішню, таємну гармонію речей. Цю глибоку думку Геракліт ілюструє відомим прикладом: обидва дугоподібних кінця лука прагнуть розігнутися, але тетива стримує їх, і їх взаємна дія створює вищу єдність. Та незважаючи на те, що логос панує всюди, порядкує; владарює над усім, люди досить часто втрачають зв'язок із логосом. Відхилення від логосу трапляється тоді, коли люди обмежують себе поверхневими буденними знаннями і стають прихильними до чуттєво-тілесних втіх. Геракліт дуже негативно оцінював неспроможність зрозуміти внутрішню суть світу та гонитву за насолодою, що є взаємозв'язаними та майже тотожними. Але кожна людина має можливість відновлювати та підсилювати безпосередній зв'язок із логосом.

Геракліт радив: по-перше, «свавілля треба гасити частіше, аніж пожежу», по-друге, «необхідно дотримуватись всезагального», що є предметом не чуттєвого пізнання, а філософського міркування. «Мислення - це велика вартість, й мудрість - в тому, щоб говорити істинне й щоб, прислухаючись до природи, діяти згідно з нею». Пізнання прихованої, таємної гармонії, що є кращою, аніж явна, - це є спосіб уникнення зарозумілості. Таке пізнання дозволяє подолати різноманіття поглядів, орієнтуватись на осягнення єдиної істини, що забезпечує взаєморозуміння та об'єднання людей.

Ще один, досить суттєвий крок на шляху вивільнення філософії від елементів міфо логічної свідомості зроблено представниками Елейської школи. Власне, саме в елеатів вперше формується категорія буття, вперше ставиться питання про співвідношення буття й мислення. Парменід (540-480 рр. до н. е.), який став відомим завдяки вислову: «Буття є, а небуття немає», - фактично заклав основи онтологізму як усвідомлюваного, виразного зразка філософського мислення.

Що ж таке буття? Для Парменіда найважливіше визначення буття - осягання його розумом: те, що можна пізнати тільки розумом, і є буття. Почуттям же буття недоступне. Тому «одне й те ж є думка і те, про що думка існує». У такому твердженні Парменіда підкреслюється тотожність буття й мислення. Буття - це те, що є завжди, що єдине й неподільне, що непорушне й несуперечливе, «як думка про нього». Мислення ж - це здатність осягати єдність у несуперечливих формах, результат мислення - знання (ерізіете). Почуттєве сприйняття має справу з безліччю різноманітних речей і одиничних предметів, що оточують людину. Людина може мати гадку, погляд (сіоха) -звичайне, повсякденне уявлення, що протистоїть знанню як наслідку осягнення єдиного. Прагнучи віднайти глибоку основу всього існуючого, Парменід зауважує: ніщо із безпосередньо даного в чуттєвому досвіді не може задовольнити його через явно минущий і скінченний характер. Усі речі, в чому смертні вбачають істину, вірячи в неї, все це - лише ім'я порожнє: бути, але також і не бути, народжуватися, але й гинути, місце на місце міняти, змінювати колір і забарвлення - так яскравими виразами Парменід спростовує чуттєво сприймані речі та явища як щось зовсім не гідне уваги філософа через «неістинність» їх існування, тобто через їх скороминучу, підвладну змінам і перетворенням, тлінну природу. Його цікавить те, що залишається неминущим у вічному потоці загальних змін. Від безпосередньої даності буття як множинного Парменід іде до визнання існування, справедливо вважаючи, що без існування світу як єдиного не було б і його чуттєвої множинності. Та потім зосереджує увагу на грані єдиного в бутті, що відкрилася йому. Абсолютний, нетлінний і неминущий характер єдиного буття затьмарює множинне й чуттєве. Тепер буттям філософ називає тільки єдине й нерухоме, а множинне й чуттєве ~ небуттям, всупереч судженням людей. Звідси всі парадокси вчення Парменіда.

Що ж розуміє Парменід під єдиним у бутті? Через відрив єдиного від множинного, єдине виступає не як один бік буття, а як саме буття. Множинне оголошується просто не існуючим. Розрив численного і єдиного та гіпертрофія єдиного, що виникла на шкоду і за рахунок множинного, може викликати небажані наслідки. Буття Пар-меніду уявляється за формою цілком досконалої кулі з правильним центром посередині. Ледве більше або менше від нечисленного. «Небуття зовсім немає, що цілісність його порушувалась би. Немає і буття, що було б в одному місці більшим, аніж в іншому. Буття, як ціле, неуразливе. Рівне з усіх боків, буття має певні межі». Використання чуттєвого образу - кулі - для ілюстрації світу як єдиного цілого, та ще в устах такого прихильника логічного пізнання, як Парменід, спершу дивує. Тим часом всеєдине Ксенофана також кулеподібне.

Уподібнення буття кулі пояснюється уявленням давніх філософів про кулю як про найперше, найпрекрасніше і найдовершеніше з усіх тіл, одночасно кінцеве й безмежне, рухоме й непорушне. Кулю древні визначали як тіло, замкнене в самому собі, самодостатнє, що має в самому собі свою визначеність, а не визначається зовнішніми умовами. Тому куля здавалася їм найбільш підходящим зразком для ілюстрації тієї реальності, з якої виникає як основа самої себе, чужа рухові й змінам, вічна, ні від чого не залежна й неминуща. У довершеності кулі вбачали зразок довершеності буття. Визначення єдиного Парменід отримує шляхом спростування множинного, відмінностей, диференціювання. Розуміння єдиного, разом з тим, має субстанціальний характер, що свідчить про непослідовність, проте не чужі думки про загальну закономірність у природі, що випливає із властивостей світу як єдиного.

Порівняння картин світу, за Гераклітом і за Парменідом, веде до спокуси протиставити їх одна одній, а також назвати Парменіда анти-діалектиком: адже парменідівське буття незмінне, непорушне й несу-перечливе. Існує навіть думка, що систему Парменіда легко подати як реакцію на вчення Геракліта про загальні зміни та суперечності суті. Та, по-перше, Геракліт міркував про рух тієї ж системи онтологізму (буття Космосу є, і не залежить від людини, яка намагається пізнати його); по-друге, Геракліт інтуїтивно, а Парменід - свідомо орієнтуються на раціональне пізнання людиною світу (логос у Геракліта пронизує весь Всесвіт, об'єктивний логос у макрокосмі і суб'єктивний логос у душі людини, в мікрокосмі - це одне й те саме; тому йдучи за Логосом, людина може пізнати світ - саме в «розумних поняттях, а не через почуття), про Парменіда, напевно, не буде перебільшенням сказати це - найперший явний попередник європейського раціоналізму (буття осягається розумом); по-третє, прислухаймося до Арістоте-ля і вслід за ним - до Секста Емпірика: «Напевне, Парменід не був неосвідченим у діалектиці, якщо Арістотель вважав його учня Зенона за родоначальника діалектики». В сучасних умовах Парменід уявляється таким, яким його бачив Платон: «Парменід завжди здавався мені і гідним поваги, і небезпечним, кажучи словами Гомера: «У його промовах помітна надзвичайна глибина. Я боюся, що ми не розуміємо його слів і ще менше розуміємо його думки».

Зенон Елейський (490-430 рр. до н. е.), захищаючи й обґрунтовуючи погляди свого вчи теля й наставника Парменіда, заперечував мислимість чуттєвого буття, множинності речей та їх руху. Вперше застосувавши доказ як спосіб мислення, як пізнавальний прийом, Зенон прагнув показати, що множинність і рух не можуть мислити-ся без суперечності (і це йому цілком вдалося!), тому множинність та рух не суть буття, єдине й непорушне. Метод Зенона - метод не прямого доказу, а метод «від супротивного». Мислитель спростовував або зводив до абсурду тезу, протилежну первісній, дотримуючись одного із основних законів - закону вилучення третього, введеним Парменідом. Таку ж суперечку, де за допомогою заперечень ставлять супротивника у скрутне становище і спростовують його точку зору, - прообраз діалогу, прообраз суб'єктивної діалектики. Такий же метод широко застосовували софісти.

Біля джерел виняткової за драматизмом і багатством змісту проблеми континууму в сучасній науці стоїть легендарний Зенон із Елеї. Прийомний син і улюбленець Парменіда, визнаний глава Елейської школи в античній філософії, першим продемонстрував те, що через 25 століть назвуть нерозв'язністю в континуум проблеми. Саму назву славнозвісного винаходу Зенона - апорія - так і перекладають із давньогрецької: нерозв'язне (буквально: те, що не має виходу, безвихідне). Зенон, творець більше сорока апорій, певних фундаментальних труднощів, що, за його задумом, мають підтвердити правильність вчення Парменіда про буття світу як єдиного і які умів знаходити буквально на кожному кроці, критикуючи звичайні суто множинні уявлення про світ. Досить влучна апорія, що нагадує парадокс Парменіда. В апорії піддано критиці суто множинні уявлення про буття. «Якщо сутнє множинне, то одночасно має бути великим і малим, причому великим до безмежності і малим до зникнення». Сучасне трактування апорії знаходимо в дослідженнях з історії математики: «нехай відрізок є нескінченна множина «неподільних» частин. Якщо величина окремих «неподільних» рівна нулю (тобто неподільні - це точки), то й величина всього відрізка є нуль. Якщо ж кожне неподільне має деяку величину, не явно передбачається, що ця величина для всіх неподільних однакова, то й величина відрізка буде безкінечною. З погляду сучасної математики апорія показує, що не можна визначити міру відрізка як суму мір неподільних, що поняття міри множини зовсім не є чимось, що очевидно є в самому понятті множини і що міра довжини не дорівнює сумі мір його елементів. Тому апорію, очевидно, спрямовано проти однобічно множинного тлумачення світу, іноді називають також апорією міри. Отже, в апорії передбачається та логічна трудність, що й досі змушує вводити міру множини суто аксіоматичне. Справді, у сучасних умовах міра множини визначається за допомогою системи інтервалів, причому сприймається, що інтервали уже мають певну довжину (міру). Насправді мова йде про структуру просторово-часового континууму. Очевидно, Зенон хотів показати ілюзорність винятково множинного тлумачення структури простору й часу, підтверджуючи істинність вчення Парменіда про буття світу як єдиний.

Виходячи із уявлень про неперервність безкінечного поділу будь-якого просторового або часового відрізку, Зенон вдається до апорії поділу на двоє. Гіпотеза неперервності простору породжує актуально безкінечну сукупність половинних відрізків кожної нової половини, що виникають у безкінечному поділі (дихотомії) вихідного відрізка, так що рухоме тіло, зайняте безкінечним перебиранням виникаючих тут відрізків, не може подолати і найменшої відстані. Звідси і знаменитий висновок: руху немає. Аналогічний зміст має і апорія «Ахіллес і черепаха». Переможець олімпійських ігор швидконогий Ахіллес змагається з неквапливою черепахою, яка у момент старту знаходиться попереду на деякій відстані. Доки Ахіллес долає половину вихідної відстані, що розділяє його й черепаху в момент старту, черепаха, звісно, відповзає на деяку відстань уперед. Поки Ахіллес долає половину нової відстані, що розділяє їх, черепаха знову відповзає на деяку нову відстань і т. д. Через прийняту гіпотезу безкінечної подільності (неперервності) простору й часу ситуація точно відтворює безкінечну кількість разів, кожного разу, поки Ахіллес пробігає половину нової відстані, що розділяє його й черепаху, все ж черепаха, хоча й не набагато, відповзає вперед. Дивовижний висновок: швидконогий Ахіллес неспроможний не те що обігнати, але навіть наздогнати повільну черепаху! Що ж звідси випливає? Очевидно, необхідно відмовитися від уявлення про безкінечну подільність (неперервність) простору й часу. Це означає, що існують найменші атомарні елементи просторової довжини й часової тривалості так звані неподільні, далі яких подільність уже неможлива і вказані Зеноном труднощі легко знімаються. Зенон, напевно, справді намагався нав'язати своєму співрозмовнику за допомогою апорій «Дихотомія», «Ахіллес і черепаха» висновок про відмову від гіпотези неперервності і тим самим обґрунтувати перехід до концепції неподільних - концепції дискретної структури простору й часу.

Але досягнення мети становило лише половину стратегічного задуму Зенона, якого вже сучасники прозвали двомовним. Виходячи з концепції неподільних, філософ запропонував розглянути дві задачі, сформульовані в апоріях «Стадіон» і «Стріла, що летить». Простежте рух трьох колон спортсменів на стадіоні, але тепер уже з позицій неподільних (визнаючи дискретну структуру простору й часу, де переконалися за допомогою перших двох апорій), запрошував античних греків, великих любителів спорту й фізичної культури. Нехай у момент старту всі три колони перебувають у стані спокою, причому кожний спортсмен нібито перебуває у відповідній йому чарунці просторової довжини. Далі Зенон пропонує розглянути таку ситуацію. Нехай середня колона стоїть, а дві крайні починають одночасно рухатися в протилежних напрямках. З позицій неподільних це означає: верхня й нижня колони протягом одного часового неподільного змістяться порівняно з середньою непорушною колоною на одне просторове неподільне. Тепер, пропонує мудрець, поглянемо на взаємний рух верхньої та нижньої колон стосовно одна одної. Виявляється, за одне часове неподільне змістилися одна від одної на два просторових неподільних. Отже, неподільне поділяється! (У даному випадку часове неподільне поділяється на два просторових неподільних). Але це суперечить висновку перших двох апорій про існування неподільних! Далі, в апорії «Стріла, що летить», Зенон показує, як може бути поділене і просторове неподільне. Стріла, випущена з лука, летить у просторі повсякденного досвіду, але чи летить стосовно до елементарного відрізка просторового неподільного? Якщо так, то сам факт руху в межах неподільного стріли, що летить, поділить його (на ній завжди можна нанести відмітку і при рухові стріли різні положення відмітки в межах неподільного просторового відрізка розділять його). Але це знову суперечить концепції неподільних. Залишається визнати, що стріла, яка летить, не рухається у кожному з неподільних. Але чи можливий тоді взагалі рух? Адже сума моментів спокою (у кожному з неподільних) нічого не дає, окрім спокою (для всього простору), подібно до того, як сума нулів нічого не дасть, крім нуля. І знову напрошується уже відомий висновок: руху немає.

В «Лекціях з історії філософії» Георг Гегель навів такий анекдот: Зенон починав мовчки ходити перед своїми учнями, тим самим наочно спростовуючи висновок про неможливість руху, що випливав із попередньо викладених ним чотирьох апорій. Коли ж учні, нарешті, задовольнилися таким способом спростування апорій, Зенон брав велику палицю, що стояла в кутку кімнати, і починав бити їх, примовляючи: «Той, хто задовольняється чуттєвими доказами, повинен отримати такі ж чуттєві заперечення». Чи Зенон насправді вживав таких надзвичайних заходів, щоб переконати у відмінностях між чуттєвим і логічним, невідомо. Достеменно ж, що саме елеати, Парменід і Зенон насамперед, на світанку розвитку європейської культури чітко визначили чуттєве і логічне.

Справді, в основі розвитку європейської науки лежить ідея логічного обґрунтування й доказу, сама можливість і необхідність якого вперше повністю усвідомлена і оспівана Парменідом у славетній поемі «Про природу». Тут вперше - і це якісно новий та істотний крок вперед порівняно з давньосхідною філософією - відокремлено чуттєве пізнання від логічного. Чуттєве знання розцінюється як думка (гадка), поверхова й хибна, істинним же визнавалося лише знання -логічне. Без Парменіда й Зенона неможливе формування Евкліда і Архімеда. Ось чому істинним творцем учення про логос вважається Парменід, який майже ніколи не користувався таким поняттям. Пар-меніду належать також і найважливіші принципи логічного пізнання: по-перше, ніщо не виникає із нічого; по-друге, метод доказу від супротивного; по-третє, доказ шляхом зведення до абсурду; по-четверте, відкриття закону вилучення третього, а також відкриття закону тотожності, закону суперечності.

Діалектика Парменіда і Зенона багато в чому актуальна. Про глибину і фундаментальність проблеми співвідношення неперервного й дискретного у властивостях простору і руху, непересічне поставленій Зеноном, свідчить і неослабний інтерес до апорій. Так, логічна структура труднощів, розкрита в чотирьох апоріях Зенона, точно відтворюється у релятивістській електродинаміці в питанні енергій і маси електрона. Енергія й маса електрона визначається взаємодією (через віртуальні фотони) з полем. У разі присвоєння електрону точкового розміру, енергія і маса стають безкінечними, тому що в відповідних інтегралах виникають віртуальні фотони, що виділяються на будь-яких малих відстанях і поглинаються електроном у процесі взаємодії з полем, мають хоч якусь частоту (отже, і енергію). Звідси, необхідність введення кінцевого радіуса електрона, що знімає трудність. Проте із релятивістського погляду складно присвоїти електрону деяке кінцеве і найменше значення його радіуса.

В V ст. до н. е. у житті античної Греції формується багато філософських теорій та відкрить. Окрім учення мудреців-мілетців, Геракліта та елеатів, досить популярним стає піфагореїзм. Про самого ж Піфагора - засновника Піфагорійського союзу - відомості дійшли до сучасності із пізніших джерел античної Греції. Платон називає Піфагора тільки раз, Арістотель - двічі. Більшість грецьких філософів вважають батьківщиною Піфагора (580-500 рр. до н. е.) острів Самос, який ним покинутий через тиранію Полікліта. Є відомості, що Піфагор нібито за І порадою Фалеса їде до Єгипту, де вчиться у жерців; потім полоненим (у 525 р. до н. е. Єгипет захоплено персами) потрапив до Вавілона, де навчався в індійських мудреців. Після багаторічного навчання Піфагор повертається до Великої Еллади, в місто Кротон, де й організує Піфагорійський союз - науково-фантастичну та етико-політичну співдружність однодумців. Піфагорійський союз - закрите товариство, а вчення піфагорійців - таємне. Спосіб життя піфагорійців повністю відповідав ієрархії цінностей. Перше місце відводилось прекрасному і благопристойному (в тому числі науці). Друге місце займало вигідне й корисне. Третє - приємне. Піфагорійці піднімались до сходу сонця, виконували мнемонічні (пов'язані з розвитком і зміцненням пам'яті) вправи, а потім йшли на берег моря зустрічати сонце, обдумували майбутні справи, працювали. Наприкінці дня після обмивання всі спільно обідали і славили богів. Потім - спільне читання. Перед сном кожний піфагорієць звітував про минулий пройдений день. В основі піфагорійської етики лежало вчення про належне: перемогу над пристрастями, підкорення молодших старшим, культ дружби і товариськості, шанування Піфагора. Такий спосіб життя мав світоглядні основи, виходив із уявлень про Космос як упорядковану і симетричну цілісність, краса якого відкривається не всім, а лише тим, хто веде праведний спосіб життя.

Про Піфагора - особистість, безсумнівно, видатну - складено безліч легенд. Є свідчення, що Піфагора бачили водночас у двох різних містах, що мав золоте стегно, що одного разу його вітала людським голосом ріка Кас тощо. Сам Піфагор стверджував, що «число володіє речами», зокрема і моральними, а справедливість -є число, помножене на саме себе. По-друге, душа е гармонія, а гармонія — це числове співвідношення, душа безсмертна і може переселятися (ідею метапсихозу Піфагор, можливо, запозичив із учення орфізхів), тобто Піфагор дотримувався дуалізму душі й тіла. По-третє, філософ поклав в основу Космосу число, наділяє старе слово новим змістом: число співвідноситься з єдиним, єдине ж служить початком визначеності, що єдина підлягає пізнанню. Число - це впорядкований числом Всесвіт. Значний внесок здійснив Піфагор у розвиток науки, насамперед, математики. В астрономії йому приписують відкриття навскісного положення Зодіаку, визначення тривалості «великого року» - інтервалу між моментами, коли планети займають відносно одна одної те ж саме положення. Піфагор - геоцентрист: твердить, що планети, рухаючись навколо Землі по ефіру, створюють монотонні звуки різної висоти, а разом створюють гармонійну мелодію. До середини V ст. до н. е. Піфагорійський союз розпався. Таємне стає явним.

Піфагорійське вчення досягає вершини  в творчості Філолая (V ст. до н. е.). Одиниця, про яку знаменитий геометр Евклід скаже: є те, через що кожне з існуючих вважається єдиним, у Філолая - це просторово-тілесна величина, частина речового простору. Філолай пов'язував арифметичне з геометричним, а через нього - з фізичним тощо. Якщо одиниця - це просторово-тілесна точка, то 2 - це лінія, 3 - площина, 4 - найпростіша геометрична фігура (тетраедр), 5 - якість і колір, 6 - наділення душею, 7 - розум, здоров'я і світло, 8 - любов і дружба, мудрість і винахідливість. Всесвіт Філолай конструює із Межі, Безмежного (апейрона) і Гармонії, що є «поєднанням різнорідного і узгодженням неузгодженого». Межа, що зміцнила апейрон як деяку невизначену матерію, - це числа. Вище космічне число - 10, декада, яка «велика і досконала, все виконує і є початком божественного, небесного і людського життя». За Філолаєм, самим речам властива істина такою мірою, як матерія організована числом: «Нічого хибного не приймає в себе природа за умов гармонії і числа. Неправда і заздрість властиві безмежній, безумній і нерозумній природі». З погляду Філолая, душа безсмертна, нею наділяється тіло за допомогою числа і безсмертної, безтілесної гармонії. Досвід розробки піфагорійцями світобачення - яскравий доказ того, що задумане, поставлене за мету, далеко не завжди у процесі здійснення досягається саме в бажаній якості.

Піфагорієць Екфант із Сіракуз учив, що по чаток всього - «неподільні тіла і пустота». Атом (дослівно: неподільний) - логічне продовження просторово-тілесної монади (дослівно: один, одиниця, єдине, неподільний як синоніми). Але на відміну від однакових монад, неподільні Екфанта відрізняються один від одного величиною, формою і силою; світ, який складається з атомів і порожнечі, єдиний і кулеподібний, рухається розумом і керується помислом. Традиційно виникнення античного атомізму (учення про атоми) зв'язують з іменами Левкіппа (V ст. до н. е.) і Демокріта (460-371 рр. до н. е.), погляди яких на природу і будову Макрокосму однакові. Демокріт досліджував і природу Мікрокосму, уподібнюючи його Макрокосму. І хоча Демокріт не на багато старший за Сократа, а коло його інтересів дещо ширше за традиційну досократівську проблематику (спроби пояснити сновидіння, теорія кольору й зору, що не мала аналогів у ранній грецькій філософії), все ж таки його відносять до досократиків. Концепцію давньогрецького атомізму часто кваліфікують як «примирення поглядів Геракліта і Парменіда: існують атоми (прообраз - парменідівське буття) і порожнеча (прообраз - небуття Парменіда), де атоми рухаються і, з'єднуючись один з одним, утворюють речі. Тобто світ плинний і змінний, буття речей множинне, але самі атоми - незмінні. «Жодна річ не відбувається надаремно, але все через причинний зв'язок і необхідність» - вчили атомісти і демонстрували тим самим філософський фаталізм. Та фаталізм не залишає місця випадковості. Людину Демокріт визначає як тварину, яка від природи здатна до всілякого навчання і має за помічника в усьому руки, розум і розумову гнучкість. Людська душа - це сукупність атомів; необхідна умова життя - дихання, що атомізм розумів як обмін атомів душі із середовищем. Тому душа безсмертна. Залишивши тіло, атоми душі розсіваються в повітрі, і ніякого «загробного» існування душі немає і бути не може.

Демокріт розрізняє два види існування: те, що існує в дійсності, і те, що існує в загальній думці. До існування в дійсності Демокріт відносить тільки атоми й порожнечу, що не мають чуттєвих якостей. Чуттєві ж якості є те, що існує в загальній думці, - зорові, смакові та ін. Проте чуттєва косність виникає не просто в думці, а в загальній думці. Демокріт вважає таку якісність не індивідуально-суб'єктивною, а загальнолюдською, і об'єктивність чуттєвих якостей має свою основу у формах, величинах, порядках та в розташуванні атомів. Тим самим стверджується, що чуттєва картина не довільна: однакові атоми, впливаючи на нормальні людські органи почуттів, завжди породжують одні й ті ж відчуття. Водночас Демокріт усвідомлював складність і трудність процесу досягнення істини: «Дійсність - у пучині». Тому суб'єктом пізнання може бути лише мудрець. «Мудрець - міра всіх існуючих речей. За допомогою відчуттів міра - сприйманих речей, а за допомогою розуму - міра осягнутих речей». Філософська творчість Демокріта фактично завершує епоху досократиків. Генеза філософської думки стимулював розвиток усієї культури античної Греції, а через неї - економічної та політичної сфер суспільного життя.

 

 

 

 

 Поява в Стародавній Греції в середині V ст. до н. е. софістів - явище закономірне. Софісти навчали (за плату) красномовству (риториці) і вмінню вести суперечки (евристиці). Мистецтво слова й мистецтво думки високо цінували у містах Афінського союзу, утвореного після перемоги афінян в греко-перських війнах. Уміння говорити і переконувати життє-

* Матеріал підготовлено кандидатом філософських наук В. М. Сумятіним

во важливе. Софісти якраз і навчали захищати будь-яку думку, не цікавлячись, у чому ж полягає істина. Тому слово софіст з самого початку набуло зневажливого, осудливого відтінку. Софісти вміли довести тезу, а потім не менш успішно - антитезу. Але саме це і відіграло важливу роль в остаточному зруйнуванні догматизму традицій у світогляді стародавніх греків. Догматизм тримався на авторитеті. Софісти ж вимагали доказів, що пробуджувало від догматичної дрімоти. Позитивна роль софістів у духовному розвитку Еллади полягає також у тому, що створено науку про слово і закладено основи логіки: порушуючи ще не сформульовані, не відкриті закони логічного мислення, софісти сприяли їх відкриттю.

Головна відмінність світобачення софістів від поглядів попередніх мудреців - у чіткому розмежуванні того, що існує за природою, і того, що існує за установленням людини, відповідно до закону, тобто у розмежуванні законів Макрокосму. Увагу софістів перенесено із Космосу, природи на проблеми людини, суспільства, знання. У гносеології софісти свідомо ставили питання про те, як співвідносяться навколишній світ і думки про світ. Чи спроможне мислення людини пізнати дійсний світ? Софісти вважали, що світ не пізнаний, тобто були агностиками. Агностицизм походів із їх релятивізму - вчення про те, що все в світі відносне: у гносеології релятивізм означає відносність істини. Істина повністю залежить від умов, місця і часу, обставин, людини. Істина у кожного своя, - вчили софісти, - як кому здається, так воно і є, визнавали лише суб'єктивні істини, яких насправді безліч; об'єктивної істини не існує. Агностицизм софістів обмежений гносеологічним релятивізмом. У вченні софістів гносеологічний релятивізм доповнений релятивізмом моральним: немає об'єктивного добра і зла, що кому вигідно - те й добре, те й благо. В етиці (науці про мораль) агностицизм софістів переростає в аморалізм. Уже в античній культурі склалася негативна оцінка діяльності софістів та їх методу - софістики. Аристофан у комедії «Хмари» висміює софістів; Платон у діалогах зображує багатьох із них як брехунів і ошуканців, які заради вигоди нехтують істиною і вчать аморальності. Інших Аріс-тотель у творі «Про софістичні спростування», дає визначення софістики: «Софістика - це позірна мудрість, а не справжня, і софіст той, що шукає зиску від удаваної, а не справжньої мудрості». Але, напевно, найбільш пристрасним критиком софістів і софістики став Сократ -перший філософ-афінянин за народженням.

Сократ (469~399 рр. до н. е.) мав надзвичайний вплив на античну і світову філософію. Сократ цікавий не тільки своїм ученням, а й способом життя. Мислитель не прагнув активної суспільної діяльності, вів життя філософа, проводячи час у філософських бесідах і суперечках, навчаючи філософії (на відміну від софістів плату за навчання не брав), не дбаючи про матеріальний добробут свій і своєї родини (ім'я його дружини Ксантіппи стало найменуванням для сварливих жінок, вічно незадоволених чоловіком). Сократ ніколи не записував ні своїх думок, ні своїх діалогів, вважаючи, що писемність робить

знання зовнішнім, заважає глибокому внутрішньому засвоєнню, в письменах думка помирає. Тому все, що знаємо про Сократа, відоме з чуток, від його учнів - історика Ксенофонта й філософа Платона.

Сократ, як і дехто з софістів, досліджував проблему людини, розглядаючи її як істоту моральну. Саме тому філософія Сократа називається етичним антропологізмом. Суть філософії одного разу Сократ висловив так: «Я ніяк ще не можу, відповідно до дельфійського напису, пізнати самого себе» (над храмом Аполлона в Дельфах накреслено: пізнай самого себе), будучи впевненим у тому, що мудріший за інших тільки тому, що нічого не знає. Його мудрість -ніщо у порівнянні з мудрістю Бога - це девіз філософських пошуків Сократа. Є всі підстави погодитися з Арістотелем стосовно того, що «Сократ займався питаннями моралі, природу ж не досліджував».

У філософії Сократа вже не знайдемо натурфілософії, не знайдемо роздумів космоцентричного характеру, а також концепції онтологізму в чистому вигляді, оскільки Сократ дотримується схеми, запропонованої софістами: міра буття і міра небуття прихована в самій людині. Будучи критиком (і навіть ворогом) софістів, Сократ вважав, що кожна людина може мати свою думку, але це не тотожно «істинам, які у кожного - свої». Істина для всіх є одна. На досягнення такої істини і спрямований метод Сократа, який названо ним «маєвтикою» (буквально: повивальне мистецтво) і є суб'єктивною діалектикою - уміння вести діалог так, що внаслідок руху думки через суперечливі висловлювання позиції суперечників згладжуються, однобічність поглядів кожного з них долається, отримується істинне знання. Вважаючи, що сам Сократ не володіє істиною, в процесі бесіди, діалогу допомагав «народитися істині в душі співрозмовника». Але що означає знати? Красномовно говорити про доброчесність і бути неспроможним дати їй визначення - не знати, що таке доброчесність. Тому мета маєвтики - мета всебічного обговорення якого-небудь предмета полягає у визначенні, вираженому в понятті. Сократ перший вивів знання на рівень поняття, тобто метод Сократа переслідував мету - досягти понятійного знання.

Сократ стверджував, що природа - вищий у порівнянні з людиною світ -непізнанна, а пізнати можна тільки душу людини і її справи. Пізнати самого себе - це означає знайти поняття моральних якостей, спільні для всіх людей; упевненість в існуванні об'єктивної істини означає у Сократа, що є об'єктивні моральні норми, що відмінність між добром і злом не відносна, а абсолютна. Сократ ототожнював щастя не з вигодою (як це робили софісти), а з доброчесністю. Але творити добро можна, лише знаючи, в чому: лише та людина хоробра (чесна, справедлива тощо), яка знає, що таке хоробрість (чесність, справедливість тощо). Саме знання того, що таке добро і зло, що робить людей доброчинними. Адже знаючи, що гарно і що погано, людина не зможе вчинити зло. Моральність - наслідок знання. Аморальність - наслідок незнання доброго. (Арістотель потім заперечував Сократові: знати, що таке добро і зло, і вміти користуватися знанням - не те ж саме; моральна чесність - наслідок не знання, але виховання й звички).

Отже, Сократ здійснив радикальну переорієнтацію філософії з вивчення природи на вивчення людини, її душі й морального світу. Сократ розмірковував над проблемою: «В чому природа і остання реальність людини?», «Що є суттю людини?». Відповідь Сократ формулює досить виразно: людина - це її душа, а під душею має на увазі розум, мислячу активність і морально орієнтовану поведінку.

Душа - господиня й ґаздиня тіла, а також інстинктів, пов'язаних із тілом. Душа - це владарювання раціональності над чуттєвою тілесністю. Душа - це свобода.

Із античних, так званих сократівських шкіл, напевно, найбільш відома школа кініків. Один з її організаторів - Діоген Синопський (412-323 рр. до н. е.). Філософ Платон назвав Діогена шаленим Сократом. Діоген не мав житла, а жив у глиняній бочці, не користувався посудом, піддавав тіло випробовуванням, зневажав насолоди. У спрощенні Діоген дійшов до повної безсоромності. Кінізм Діогена - це морально-практична грань філософського світогляду: звільнення людини від усіх умовностей, уподобань і потреб.

Значне місце в філософії античної класики належить філософу Платону (427-347 рр.до н.к.) - славетному мислителю, основоположнику об'єктивно-ідеалістичної філософії. Основне досягнення філософії Платона - відкриття та обґрунтування надчуттєвого, надфізичного світу ідеальних суттєвостей.

Платон народився у знатній аристократичній сім'ї. Серед предків його батька - цар Кодр. Мати пишалася своєю родовідністю із Солоном. Перед Платоном відкривалася перспектива політичної кар'єри. Спершу Платон опинився серед учнів Сократа не тому, що його привабила філософія сама по собі, а щоб краще підготуватися до політичної діяльності. Згодом Платон демонстрував інтерес до політики, про що свідчить розроблене ним у ряді діалогів і трактатів («Горгій», «Держава», «Політика», «Закони») вчення про ідеальну державу та її історичні форми. Брав активну участь у сицилійському експерименті втілення ідеалу правителя-філософа в період правління Діонісія в Сіракузах. Той вплив, який справив Сократ своїм вченням, способом життя, привів до того, що не політика, а філософія стала справою життя Платона, а улюбленим заняттям - перша в світі Академія. Сократ дав Платону не тільки зразок віртуозної діалектики, спрямованої на пошук точних визначень і понять, але й поставив ключову проблему невідповідності понять одиничних проявів. Сократ бачив у дійсності прекрасні речі, справедливі вчинки, але й бачив у світі речей безпосередні зразки прекрасного. Платон постулював існування таких зразків у вигляді самостійного первісного царства деяких ідеальних сутностей, передбачав, що за невидимими межами чуттєвого світу, в «розумному місці» є особливий клас предметів, ідей, своєрідна проекція яких і є загальні поняття. Ідеї об'єктивні, не залежать від часу і простору, вічні, недоступні чуттєвому сприйняттю і осягаються лише розумом. Ідеї є суттю речей, тобто те, що кожну з них робить тим чим є.

Досократики не змогли вийти із кола причин і початку фізичного порядку (вода, повітря, земля, вогонь, гаряче - холодне, згущення -розрідження тощо), до кінця пояснити чуттєво сприймане за допомогою чуттєвого ж. «Друга навігація» (вираз Платона) зробила ставку в пошуках першопочатків і першопричин не на фізичну, а на метафізичну, інтелігібельну, умоосяжну реальність, що, за переконанням

Платона, і є істинне, абсолютне буття. Будь-які речі фізичного світу мають свої вищі й останні причини в чуттєво несприйманому, невидимому світі ідей або форм, і тільки через причетність до цих ідей існують. Слова кініка Діогена про те, що не бачить ні «чашності» (ідеї чаші), ні «стольності» (ідеї стола) спростовував так: «Щоб бачити стіл і чашу, у тебе є очі, щоб бачити стольність і чашність, у тебе немає розуму». Світ ідеальних - це не просто інший світ порівняно з чуттєво фіксованим земним буттям, що відрізняється від нього, немов причина від наслідку, оригінал від копії, як загальне (незмінне, безсмертне) від одиничного (змінного, смертного), духовне від тілесного. Духовне і тілесне протистоять один одному також ціннісне: потойбічне царство ідей божественне, мудре, досконале, підноситься над неповноцінним, примарним світом чуттєвих об'єктів. Діоген Лаертський зазначав, що ідея (ісіеа) Платона - це не тільки загальне, рід , начало , причина, але й образ , зразок . Ідеї стають як джерело буття речей, як ідеальний зразок, споглядаючи який Деміург створює світ чуттєвих речей. Світ ідей виступає як ідеальний світ, стає метою земного буття. Завдання людини - наблизитися до справжнього світу -світу ієрархічно розташованих ідей, верховне місце серед яких належить ідеї Блага. «Ідея Блага, - за словами Платона, - причина всього правильного й прекрасного. У сфері видимого ідея Блага породжує світло і його володаря, а в сфері усвідомлюваного - сама володарка, від якої залежить істина й розуміння, і її повинен споглядати той, хто хоче діяти свідомо у приватному і в суспільному житті».

За допомогою діалектичної тріади «Єдність - Розум - Світова душа» Платон формулює концепцію, що дозволяє утримати у взаємозв'язку множинний світ ідей, об'єднати і структурувати їх навколо основних іпостасей буття. Основа всякого буття і всієї дійсності -єдине, що тісно зв'язане, переплітається, зливається з Благом. Єдине Благо трансцендентне, тобто знаходиться «по той бік» чуттєвого буття, що згодом дозволить неоплатонікам започаткувати теоретичні роздуми про трансцендентне єдине, про єдиного Бога. Єдине, як організуючий і структуруючий принцип буття, має межі, визначає невизначене, конфігурує і втілює єдність безлічі безформених елементів, надаючи їм форму: сутність, порядок, досконалість, вища цінність. Єдине, за Платоном, є: по-перше, принцип (сутність, субстанція) буття; по-друге, принцип істинності й пізнаванності, адже лише те, що визначене - усвідомлюване, пізнане; по-третє, принцип цінності, оскільки саме обмеження спричинює порядок і вдосконалення. Друга основа буття - Розум - є породженням Блага, однієї із здатностей Душі. Розум не зводиться Платоном тільки до дискурсивного судження, а й має також інтуїтивне осягнення суті речей, але не їх становлення. Платон підкреслював чистоту Розуму, відмежовуючи його від усього матеріального, речового і того, що перебуває в становленні. Одночасно Розум для Платона не є якоюсь метафізичною абстракцією. З одного боку, Розум втілений у Космосі, у правильному й вічному рухові Неба, і це Небо бачимо своїми очима. З іншого - Розум є живою істотою, максимально узагальненою, граничне впорядкованою, досконалою та прекрасною. Розум і життя взагалі не розмежовуються Платоном, оскільки Розум теж є життя, але взяте в граничному узагальненні. Третьою іпостассю буття, за Платоном, - Світова Душа, що виступає як начало, яке об'єднує світ ідей із світом речей. Душа відрізняється від Розуму і від тіл принципом саморухання, своєю безтілесністю і безсмертям, хоча й знаходить своє кінцеве існування саме в тілах. Світова Душа - суміш ідей і речей, форми й матерії.

З'ясування структури ідеального світу дозволяє зрозуміти походження і структуру чуттєвого сприйняття фізичного космосу. Платон вважає, що порядок і міру вносить у світ Розум - деміург, який із любові до Блага взяв за взірець світ ідей, зліпив як майстер із доступної сировини чуттєво сприйняти речі. Структурні компоненти появи світу є: модель (ідеальний світ), копія (фізичний світ), Творець, зодчий, який створює копії відповідно до моделі. Модель-зразок вічна, вічний також Творець, але чуттєвий світ, продукт деміурга, народжений і тілесний, внаслідок чого із Хаосу породжується Космос, якому деміург надає досконалу форму сфери. Космос постає як досконала гармонійна істота, що є за своєю структурою божественний Розум, Світова Душа й світове тіло. Як же людина, за концепцією Платона, може залучитися до ідеального світу, сподіваючись досягнути бажаного Блага? Платон дуалістичне розглядає людину, протиставляючи в ній тіло й душу. Суть людини - розумна душа, а тлінне тіло - «темниця для душі». Завдяки розумній душі, перед людиною відкривається можливість наблизитися до світу вічних, довершених, справжніх ідей. Душа, за Платоном, має подібну до неї природу і тому може пізнати буття. Оскільки людські душі породжені деміургом разом із Світовою Душею, то мають початок, недоступний смерті, як недоступне їй все, що безпосередньо створено деміургом.

Пізнання світу ідей для людини є досить скрутним, адже передбачає обмеження тілесних задоволень. Поряд із розумною має і нерозумну частину душі, яка ділиться на афективну (емоційну, пристрасну) і чуттєво-хтиву, тісно зв'язану з плотськими бажаннями. У діалозі «Федон» Платон зазначає, що в тому разі, коли душі вели спосіб життя, винятково зв'язаний з тілами, пристрастями, хтивістю й насолодою, то в момент смерті не можуть повністю відокремитися від тілесного. Тому такі душі блукають певний період, кружляючи навколо могил, подібно до привидів. Ті ж душі, які жили за законами доброчинності, втілюються в тілах гідних людей або симпатичних тварин. Платон - прибічник ідеї метемпсихозу (переселення душ у різні живі істоти), що бере початок у ерфіків і піфагорійців. Кращі душі дістаються прихильникам мудрості й краси, музи й любові, а гірші потрапляють у тіла тиранів. Пізнання, за Платоном, виступає як спогад, пригадування первісного існування душі в світі ідей. У пам'яті людської душі, вважає Платон, ще з періоду її безтілесного занебесного існування немовби закладені ідеї Блага, Краси, Домірності, Справедливості та ін. Призначення людини - пригадати те, що вже побачене (його душею), але виявилося забутим, витісненим чуттєвими, тілесними бажаннями. Тому-то людина має шукати й пізнавати, тобто пригадати все істинне, досконале й прекрасне, до чого залучена її розумна душа. Пізнання — пригадування — виявляється і моральним очищенням. Збіг у самоосягненні, самопізнанні Істини, Добра й Краси приводить людину до досягнення Блага.

У повсякденному житті люди звичайно задовольняються такою формою чуттєвого пізнання, як думка, гадка , що займає проміжне становище між неуцтвом і науковим знанням. У свою чергу, чуттєве знання (гадку) Платон розподіляє на уявлення й на вірування, а наукове знання - на математико-геометричне і власне філософське, тобто чисте споглядання ідей. Мистецтво, за Платоном, не тільки розкриває істину, але й приховує її. Риторика є відвертою фальсифікацією істини, що безсоромно використовують політики й демагоги. Лише філософія як безкорисливе й діалектичне прагнення до істини, як любов до мудрості, як алогічний і еротичний порив душі надає можливість їй пригадати все первісне буття серед мудрих і прекрасних богів. Платонівський Ерос - сила, яка повертає душам їх давні крила і вабить у позанебесні далі, до Блага й Абсолюту. Тематика Еросу й любовна аналітика надає філософії Платона не тільки відомий шарм, але й насамперед дозволяє інтерпретувати вічну загадкову спрямованість людини до істини - Добра-Краси.

Арістотель із Стагіра (384-322 рр. до н. е.) - напевно, найуніверсальніший філософ Стародавньої Греції, який синтезував досягнення попередників і залишив нащадкам численні праці із різноманітних галузей знань: логіки, фізики, психології, етики, політології, естетики, риторики, поетики й, звичайно, філософії. Авторитет і вплив Арістотеля величезні. Арістотель не тільки відкрив нові предметні галузі пізнання і розробив логічні засоби аргументації, обґрунтовані знання, але й ствердив логоцентристський тип західноєвропейського мислення.

Вісімнадцятирічним юнаком Арістотель стає слухачем Платонівсь-кої Академії в Афінах, де протягом 20 років засвоював ідеї та принципи філософії Платона. Арістотель - найбільш обдарований учень Платона. І не випадково вчитель, оцінюючи здібності Арістотеля, говорив: «Іншим учням потрібні шпори, а Арістотелю - вуздечка». Арістотелю ж приписують вислів: «Платон мені друг, але істина дорожча», який досить точно відображає ставлення Арістотеля до філософії Платона. Піддаючи серйозній критиці ключові положення філософії, захищав її в суперечках із опонентами. Для нього виявилися чужими містико-релігійні, есхатологічні сюжети платонівських творів, навіяні орфіко-піфагорійською езотерикою і міфопоетичними, метафоричними діалогами Платона. Якщо ж Платон байдужий до емпіричних джерел знання, то Арістотель, навпаки, одержимий пристрастю до всілякого роду збирання фактів і їх класифікації, внаслідок чого філософський дискурс Арістотеля виглядає суворішим понятійно-категоріально, ригористичне і завершеним. Платонівська манера роздумувати під час відкритого діалогу, навпаки, задавала його учасникам проблемно-пошукову ситуацію без остаточних відповідей і твердих позицій. Філософська діяльність Арістотеля поширюється і на інші жанри, він створює власну філософську конструкцію, піддаючи принциповій, але коректній критиці філософію Платона, і насамперед її ядро - теорію ідей.

В основному філософському трактаті «Метафізика» (поняття метафізика з'явилося при перевиданні арістотелівських творів Андроником Родоським у І ст. до н. е. і буквально означає: «те, що після фізики») Арістотель не погоджується з платонівським припущенням про ідеї як самостійне буття, що не залежить від існування чуттєвих речей. Аргументує Арістотель тим, що ідеї Платона - прості копії, двійники чуттєвих речей і не відрізняються від них за змістом. Вводячи ідеї, Платон тільки подвоює світ існуючих уже речей. У змісті ідей немає нічого такого, чим би відрізнялися від відповідних їм чуттєвих речей. Так, ідея людини нічим не відрізняється від сукупності загальних ознак, що належать окремій людині. По-друге, Платон настільки відокремив світ ідей від світу речей, що втрачаються підстави для будь-яких відносин між ними. По-третє, па думку Арістотеля, Платон впадає в суперечності, коли розглядає взаємовідносини між самими ідеями подібно до загального та окремого, і водночас ідеї виступають як суть буття речей. Проте одна й та ж ідея не може бути водночас субстанцією і несуб-стаицією. Арістотель наводить так званий аргумент «третьої людини». Окрім чуттєвої людини і крім «ідеї» людини («другої людини»), необхідно припустити існування ще однієї (яка підноситься над нею) ідеї людини. Ця ідея охоплює спільне між першою «ідеєю» і чуттєвою людиною і є «третьою людиною». По-четверте, відокремивши ідею, віднісши її до світу вічних сут-ностей, що відрізняється від змінюваного світу речей, Платон позбавив себе, з погляду Арістотеля, можливості пояснити факти народження, загибелі й руху. Підсумовуючи, Арістотель робить висновок, що основна причина труднощів, у яких заплутався Платон із своєю теорією, полягає в абсолютному відокремленні загального і окремого та в протиставленні їх один одному.

Кожна окрема річ, за Арістотелем, є єдність матерії та форми. Та на відміну від ідей Платона, незважаючи па свою нематеріальність, форма не є якась потойбічна суть, що ззовні приходить в матерію. Форма є дійсність того, можливістю чого є матерія, і навпаки, матерія є можливість того, дійсністю чого буде форма. Так Арістотель намагався подолати прірву між світом речей та світом ідей. За Арістотелем, у межах чуттєво сприйманого світу можливий послідовний перехід від матерії до порівнянної з нею форми, від форми - до співвідносної матерії. Існують же лише окремі речі - індивідууми. Це і є буття.

Онтологія (метафізика), за Арістотелем, покликана досліджувати перші причини, або вищі початки. їх чотири: по-перше, причина матеріальна, тобто матеріал, речовина, із чого виготовляється та чи інша річ, наприклад, срібна чаша; по-друге, причина формальна -форма, образ, що набирає матеріал; по-третє, причина-мета, як-от: жертвоприношення, що визначає форму та матеріал потрібної для нього чаші; по-четверте, причина дієва, що створює своєю дією результат, готову реальну чашу, тобто срібної справи майстер. Причина матеріальна і причина формальна є форма (суть) і матерія, що утворюють усі речі. Причина формальна - фінальна - є, безсумнівно, основною, оскільки надає речі закінченість, визначеність, якість. Завдяки «збираючій розбірливості» майстра, який об'єднує причини, срібна чаша стає остаточно готовою.

Онтологія і метафізика має з'ясувати питання про причини буття як буття, у всій його універсальності й тотальності. На думку Арісто-теля, буття має кілька визначень. Усе, що не є чисто ніщо, по праву входить до сфери буття (чуттєве і усвідомлюване). Множинне і різноманітне за змістом буття Арістотель класифікує чотирма групами: перша - буття як категорії (або буття в собі); друга - буття як акт і потенція; третя - буття як акциденція; четверта - буття як істина (небуття як неправда). Категорії становлять основну групу значень буття. Категорії, за Арістотелем, це не поняття, а роди, або розряди буття і, відповідно, основні роди понять про буття як про суще. Таких категорій 10: субстанція (або суть), якість, кількість, відношення, дія, страждання, володіння, спокій. Категорія суті різко відокремлена від інших, тому що, говорячи про суть, відповідаємо на питання: яка ця річ (якість), чи велика (кількість) тощо. У Арістотеля два критерії суті: перша - мислимість (пізнавана в понятті) і друга - здатність до окремого існування. Але ці критерії виявляються несумісними, адже «лише окреме володіє самостійним існуванням беззастережно», але окреме не відповідає критерію пізнання - не осягається розумом, не виражається поняттям, йому не можна дати визначення. Тому Арістотель приймає компромісне рішення: щоб визначити критерій, під суттю розуміє не окрему річ (вона визначальна), не рід речей (рід речей самостійно не існує), не якість і не кількість (вони теж самостійно не існують), а те, що визначається і настільки близьке до окремого, що майже з ним зливається. Це і є та суть, що названа в «Метафізиці» суттю речі, або суттю буття речей.

Друга група значень буття - потенція й акт - первісне взаємо-покладають один одного. Так, існує значна відмінність між сліпим і зрячим, який заплющив очі. Перший безнадійно незрячий, другий має цю здатність, але в потенції.

Третя група - буття як акциденція. Це буття випадкове і неперед-бачуване, тобто такий тип буття, який не пов'язаний з іншим буттям істотно (як от, чиста випадковість, що я стою, або що я сліпий).

Четверте значення буття - буття як істина. Належить людсько-; му інтелекту, що розглядає речі як відповідні реальності (істина) або як невідповідні їй (неправда).

Субстанція, суть буття і потенція буття, акт утворюють предмет метафізики, у центрі якої виявляється проблема субстанції (чуттєвої і надчуттєвої). Чуттєва субстанція - композиція матерії та форми, що надає підстави окремому, тобто індивіду. Надчуттєва субстанція -першопочаток, вічний двигун, Бог. Бог для Арістотеля - чистий інтелект, «мислення в мисленні», не має величини, частин, неподільний, безпристрасний і незмінний. Як же Бог (першорушій) приводить все в рух, залишаючись непорушним? Вічний двигун виступає не як дієва сила (на зразок тієї, що веде майстра, який створює чашу із срібла), але як «саиза зіпаїіз», тобто причина мети: Бог притягує, рухаючи до досконалості. Світ, за Арістотелем, не має початку, тобто того моменту, коли був Хаос (не-Космос) не існувало. Адже якщо Бог вічний, то світ завжди такий який є. Буття, як істину, вивчає логіка.

 

Арістотель вживав термін аналітика (від грецького - розв'язання), що означав метод, за допомогою якого добуваємо із деякого висновку елементи й передумови і, відповідно, розуміємо, наскільки обґрунтований і виправданий. Арістотель вважав, що цей прийом присутній у будь-яких умовиводах (силогізмах), тому в розробленій ним класифікації наук логіка не виділяється як окрема галузь знань, а як орган, інструмент, що використовується всіма науками.

Науки Арістотель поділяє на три групи: перша - теоретичні науки, тобто ті, що ведуть пошук знання не заради нього самого, -метафізика, фізика, математика, психологія; друга - практичні науки, що добувають знання заради морального вдосконалення, - етика і політика; третя - науки продуктивні (творчі), мета яких - знання заради творчості, - риторика й поетика. Найбільш значущими й цінними є, за Арістотелем, науки теоретичні, серед яких чільне місце належить філософській метафіз

Дорогий відвідувач, Ви зайшли на сайт як незареєстрований користувач.
Рекомендуємо Вам зареєструватися або ввійти на сайт під своїм ім'ям.

Добавление комментария

Имя:*
E-Mail:*
Комментарий:
Введите код: *
^