Информація до матеріалу
  • Переглядів: 4884
  • Автор: LOL
  • Дата: 26-02-2011, 01:09
 (голосов: 0)
26-02-2011, 01:09

Духовне життя

Категорія: Філософія

 

Реферат на тему:

Духовне життя


1. Духовне життя: поняття, суть, структура

Поняття духовне, духовність завжди мали у філософії фундаментальне значення, ві­діграють визначну роль у ключових проб­лемах: людина, її місце та призначення у сві­ті, зміст її буття, культура, суспільне життя тощо. Без розкриття змісту понять неможливо осягнути зміст духовного життя людини та сус­пільства, тому що духовне життя і людина є формами прояву та реа­лізації духовності, людського духу. Поняття духовне, духовність є по­хідними від слова «дух» (лат. «зрігії» та грец. «рпешпа»), що зустрічається уже в античній культурі та означає рухливе повітря, повівання, дихан­ня, носія життя, його енергетичний, активно-творчий початок. Уже в первісну епоху складаються перші уявлення про духовність. Тут панує ідея одухотвореності всього світу, що втілена у понятті демон, яке означало властиву кожній речі живлющу, одухотворену силу. Але по­няття духовності, як специфічної людської властивості не було, тому що тілесна та духовна суті — це не лише люди та створивші її боги, тобто поняття духа дедалі зв'язувалось з особливою суттю людини та її місцем у світі. Такий підхід сформувався у античності, де активно використовувалися поняття нус, логос, пневма як космічні початки. На відміну від натурфілософії, вже у Платона розмежовується та протис­тавляється тілесне й духовне. Розуміння тілесного як нижчого, не спра­вжнього у людині прагне подолати Арістотель, знов розглядаючи тілесне та духовне як рівно необхідні, хоча і з різних причин, початки буття. Новий підхід виробляється у християнській традиції. Тут дух наділяєть­ся обличчям, розуміється як уособлений Абсолют. Дух Святий означає жи­вотворчу силу божества. Водночас виникає уявлення про наявність розум­ної душі як специфічної ознаки людини, яка виділяє її з тваринного світу та уподібнює Богу (Фома Аквіиський). Починаючи з епохи Відродження, поняття духа все частіше стає визначенням активного початку людини, її творчої потенції пригладжувалось протиставлення духовного та тілесного. Проте ці завоювання філософської думки па шляху осягнення духовності багато у чому втрачені у епоху Просвітництва, що раціоналізувала людину та витиснула поняття духу з засобів визначення людини. Ця тенденція стала силою у матеріалістичній традиції. Тут виявляється прагнення приземлити прояви духовного життя людини, пов'язати їх з пізнаними та очевидними матеріальними процесами, що часто призводило до зведення духовного до різних його характеристик та форм, навіть до заперечення реальності духу. Дух, духовне, стали синонімами свідомого, розумного. Духовне життя у мар­ксистській філософії тривалий період ототожнювалось з процесом виробниц­тва та відтворенням свідомості, а духовне життя особи, її духовний світ залишалися поза межами філософського міркування. Душа та душевне зводи­лись до психічного і теж не стали предметом філософського дослідження. Між тим, у вітчизняній філософській традиції увага до проблеми духовності завжди дуже щільна. Вже Київська Русь успішно виробила духовіго-моральиий ідеал із перевагою духовного над матеріальним, щоб підтримати духовну домінанту життя («Повість минулих літ», «Домострой» тощо).

Глибокі та оригінальні думки з такого приводу є в філо­софії серця, яку заснував Григорій Сковорода та розвивали видатні мислителі Микола Гоголь, Пантелеймон Куліш, Памфіл Юркевич і яка увійшла в основу українського характеру, українську ментальність, од­на з провідних рис якої - кордоцентризм. Духовну людину, па думку Григорія Сковороди, інших українських мислителів, творить шлях доб­ра: через усвідомлення, самопізнання своєї істинної духовної природи, власного призначення у світі. За Сковородою, людина народжується двічі - фізично і духовно. Саме духовне народження є істинним, ос­кільки людина осягає «божественне у собі». Зародки духовності люди­ни є у її серці від народження, але їх слід постійно плекати у собі, тому що їм протистоять могутні сили темної тілесності, все лихе у людині. Розгорнуте філософське обгрунтування животворчості людсь­кого серця дав Памфіл Юркевич, який доводив, що розум не вичерпує собою усього духовного життя. Якщо розум керує, то серце народжує. Серце випереджує розум у пізнанні, творчості, визначає моральне життя людини, пов'язує її з вічністю. Останню думку чудово ілюструють слова Лесі Українки: «Ні! Я жива! Я буду вічно жити! Я в серці маю те, що не вмирає!». Проблема духовності провідна і в російській релігійній філософії кіпця XIX - початку XX ст. її розробка пов'язана з іменами Федора Достоєвсько-го, Володимира Соловйова, Льва Толстого, Івана Ільїиа, Семена Франка, Миколи Бердяєва, Павла Флорепського, Миколи Федорова, Сергія Булга-кова та іп. Тут духовність розумілась подвійно: як одухотворення тварин­ності, як сутпіспа характеристика людини, що виділяє її з світу тварин, і як ідеал, до якого повинна прагнути людина у власному розвитку, орієнтація па вищі, Абсолютні цінності, що мають підґрунтя у Бога. У останньому розумінні категорія духовність, як переважно етична, визначала моральний вимір людської життєдіяльності, живе джерело доброчесІюстейГшодипи, її моральну спроможність та вищу цінність і протиставлялася бездуховності. В сучасній некласичній та посткласичній філософії проблема ду­ховності набуває дедалі актуальності. Це пов'язано з загальним ан­тропологічним зворотом, що стався у сучасній філософії, і з праг­ненням подолати раціоналізм та ірраціоналізм у розумінні людини, з обміркуванням підстав глобальної духовної кризи, що вразила люд­ство в XX ст., пошуком шляхів її подолання. Значний внесок у розробку проблеми духовності зроблений у філософії життя, феноме­нології, екзистенціалізмі, філософській антропології, гуманістич­ному психоаналізі тощо. Тут виділяються такі філософи як Мартін Бубер, Макс Шелер, П'єр Тейяр де Шарден, Хосе Ортега-і-Гассет, Альберт Швейцер, Еріх Фромм, Віктор Франкл і багато інших.

Провідною тут є ідея, що людина розумна на зламі епох виявилась нездатною подолати всілякі кризи життя, зокрема, глобальні, тому їй на зміну повинна прийти людина духовна, але сам образ людини ще тільки кристалізується. Обміркування проблеми духовності стає силою і в сучасній українській філософії. Публікується дедалі більше праць, присвячених різноманітним ЇЇ аспектам. Українські дослід­ники, як і їх попередники, наполягають, що духовність - спосіб розбудови особистості, це, образно пише Борис Кримський, - зу­стріч із самим собою - своєю душею, внутрішнім Я. Це - вихід до вищих ціннісних інстанцій формування, конструювання особистіс­тю самої себе. Це провідний фактор розумової гармонізації світу зовнішнього та внутрішнього, їх узгодження з моральними закона­ми. Це - ціннісний зміст та спрямованість буття людини.

 

У філософському досвіді осягнення духу, духовності склалася та продовжує розвива­ тися традиція їх висвітлення у бутті, в ін­дивідуальному духовному досвіді. Чи, як сказав Микола Бердяєв, шляхом пізнання змісту, прилучення до нього. Зміст найбільш ви-пукло зафіксовано у релігії, мистецтві, мові. Смислові обриси ду­ховності виступають як здатність та потреба орієнтуватися на ви­щі, універсальні цінності Істини, Добра, Краси у їх єдності. У такому розумінні духовність виявляється як ідеал, до якого прагне людина та людство у духовному самовдосконаленні. Але чи справді тут висвітлюється справжня сутність духовності? Для релігії відповідь самозрозуміла. Цінності Істини, Добра, Краси - Абсолютні, мають божественне походження та обґрунтування. Але на чому може ґрунтуватися таке переконання поза межами релігії і взагалі, чи можливо воно? З'ясування змісту питання важливо і тому, що ба­гато хто ототожнює духовність і релігійність та вважає, що духов­ність може зростати тільки на релігійному підґрунті, тобто необ­хідно знайти природні, буттєві підстави виникнення вищих, загальнолюдських цінностей. Про це мова піде дещо пізніше. Зараз же підкреслимо, що сам факт втрати універсальною системою цін­ностей життєвої актуальності та загального визнання призвів люд­ство до реальної загрози самознищення. Це, мабуть, найбільш пе­реконливо свідчить про справжність та безумовну значущість цінностей Істини, Добра, Краси, отже, і про справжність того типу духовності, який ґрунтується на них. Система вищих універсаль­них цінностей - всеохоплююча, охоплює життя в усій його повно­ті, насиченості, глибині, відкриває щось нескороминуче, одвічне. Отже, і справжня духовність зв'язана з прагненням охопити життя в усій його повноті, вийти за утилітарне обмежені рамки повсяк­денності, співвіднести з вічністю. Духовність пов'язана з глибинним усвідомленням власного буття, його змісту, вищого блага, тому і виступає основним принципом самопобудування особи та суспіль­ства, необхідною умовою подолання хаосу у внутрішньому та зов­нішньому світі, підставою вільного, творчого, відповідального став­лення до особистого та суспільного життя. Певний зміст мають поняття дух, духовне у мові. Поняття дух, духовне означають загальний внутрішній зміст і спрямованість, ос­новний характер чогось. Стосовно людини виділяються такі значен­ня слова дух - свідомість, мислення, психічні здібності, початок, що визначає поведінку, дії і внутрішня моральна сила. Звідси виявля­ється, що дух, духовність співвідносяться з морально забарвленими інтелектуально-вольовими якостями особи і охоплюють сфери сві­домості, мислення і діяльності в їх єдності. До того, жодна з сфер окремо не виявляє повністю явища духовності. Найчастіше духов­ність відносять до сфери свідомості, але лише звернення до людсь­кої діяльності дозволяє зрозуміти, наскільки ціннісні характеристи­ки свідомості внутрішньо їй властиві. Про це свідчить добре відомий усім ефект «розтріювання» особи, коли особа міркує одне, каже ін­ше, а робить третє. З іншого боку, звернення до свідомості дозволяє зрозуміти обмеженість саморозкриття людини у окремому акті ді­яльності та осмислити духовність як актуально невичерпану. Крім того, духовність неможлива без розуму та волі, які необхідні для знаходження, особистого обміркування та подолання тих супереч­ностей, з якими зустрічається дух у власному бутті, що укорінені у самій природі духовності. Антиномічність духу, духовності знаходить прояв у тому, що дух, духовність постійно зустрічаються та спрямовані на подолання су­перечностей, що укорінені у людському житті, людській особі, сис­темі універсальних цінностей (наприклад, одночасне застосування усіх християнських заповітів неможливо). Суперечності виникають і при співвіднесенні універсальних цінностей з реаліями повсякден­ного життя, при відтворенні цінностей та реалій в індивідуальній самосвідомості при доведенні знань про них до соціальної діяльнос­ті, тому духовне життя завжди супроводжується борінням духу, ду­ховними терзаннями, муками, сумнівами. Тут виявляється ще один необхідний компонент духовного життя - совість. На думку Віктора Франкла, совість є доморальним осягненням цінностей. Тільки со­вість може узгодити вічний, всезагальний моральний закон з кон­кретною ситуацією конкретної людини. У духовному житті завжди задіяні не тільки свідомість, але й самосвідомість, елементл-бєзсві-домого, емоційні, моральні, естетичні, інтелектуальні, вольові якості особи, її потреби, знання, вміння, навички. Духовність, як зазначав Михайло Бахтін, реалізується через вчинок особистості, у якому і син­тезуються усі зазначені її властивості, а сама особа постає як справ­жній суб'єкт власної життєтворчості. Ареною ж вчинку є повсякден­не життя, тому духовність не є чимось потойбічним, а вплетена у реальне буття людини. Духовність не обмежується лише ставленням до універсальних цінностей (абсолюту), включає і ціннісне ставлення до світу, а та­кож до себе, які передбачають розвиток людської душі. Отже, духов­не та душевне життя людини генетично взаємопов'язані. У культурі за поняттям «душевний» закріпився такий зміст, сповнений щирої приязні. Душевність розкривається як любов до ближнього, що роз­починається з любові до себе (полюби ближнього як самого себе), як терпимість та щиросердність, здатність до співчуття та милосер­дя (якщо до іншого ставимось як до себе, а себе сприймаємо як цінність, то не будемо безжалісними, байдужими, неповажливими, брехливими). Душевність співвідноситься зі світом соціально-мо­ральних почуттів людини, за змістом не тотожна духовності, але й не відривна від неї. Ґрунтом зростання бездуховності є бездушність, суспільне нерозвинута чуттєвість - її зведення до елементарних по­тягів чи відмова від неї у формі аскетизму, ханжества. Так само і бездушність зростає на ґрунті бездуховності. Філософ Іван Ільїн підкреслював, що там, де духовних необхідностей немає, а душевні можливості незчисленні, відбувається розпад особи, перетворення її на жертву дурних пристрастей та обставин. «Людина, яка духовно дефективна з дитинства, може виробити для себе навіть особливий душевний лад, який при поверховому спостереженні можна прийня­ти за характер та особливі погляди, які помилково приймаються за переконання. Насправді, людина безпринципна та безхарактерна за­лишається завжди рабою власних дурних пристрастей, полоненою вироблених душевних механізмів, що тримають її і є всесильними у її житті, які не мають духовних вимірів і утворюють криву її огидної поведінки. Людина не виявляє опору їм, а примушує наївних людей сприймати її злу одержимість за волю, ЇЇ інстинктивну хитрість за розум, поривання її дурних пристрастей за почуття». Отже, духов­ність і душевність невідривно взаємопов'язані. Духовність відкри­ває людині цінності творчості, обрії досконалості та вічності, а ду­шевність - цінності переживання, обрії світу та почуття. Духовність надає душевному обліку справжнього людського характеру, а ду­шевність як емоційно-моральне ставлення до іншого як до самого себе, відкриває людині цінність іншого, що не зводиться до безпосе­редньої утилітарної значущості. Вузловим пунктом взаємозв'язку ставлення до світу та ставлення до абсолюту є ставлення до себе. Це той магічний кристал, у якому відбиваються спрямованість до світу цінностей та до світу повсяк­денності і з якого ці відношення розпочинаються, за якими любов до іншого розпочинається з любові до себе.

У такому магічному крис­талі розкриваються цінності ставлення, обрії та глибини внутрі­шнього світу, свободи і відповідальності, любові, віри, надії. Тут відбувається взаємопроникнення абсолютних цінностей і повсяк­денності, при якому абсолютні цінності наповнюються плоттю та кров'ю, а саме життя стає одухотвореним. Ставлення до абсолюту не дозволяє людині перетворитися на плоского утилітариста, а ставлення до світу - на засушеного аскета. Духовність перетворює людське життя в об'ємне та повнокровне, творче, вільне відповідальне. Людина - істота трансцендентальна та інтенціональна, прагне вийти за власні межі і в такому прагненні спрямована на інше. Але саме духовність перетворює ці прагнення у справжню причетність співбуття вічності, світу людині (собі та іншому). Сучасний російсь­кий дослідник Борис Братусь відмічає, що духовна особистість має найвищу вертикаль душі. Така людина починає усвідомлювати себе та інших не як кінцеві, смертні істоти, а як істоти особливого роду, пов'язані між собою, подібні між собою, співвідносні з духовним світом. Духовність з необхідністю ґрунтуються на вірі, надії, любові. Образно визначає любов Віктор Франкл як можливість сказати ко­мусь Ти і ще сказати йому Так. Іншими словами, любов - це здат­ність відчути іншого (людину, світ, досконалість) і самого себе як щось справжнє і унікальне неповторне (сказати «ти») і водночас осягнути їх цінність та необхідність (сказати «так»). Любов відкри­ває те, чого ще не має у дійсності, але що є у становленні, може і повинно бути. Любов тому співвідносна з вірою, а віра з любов'ю, що вірити - це не теж саме, що визнавати за істину. У вірі виявля­ється та розкривається щось, яке має внутрішню, вільно визнану пе­реконливість та цінність. Віра пробуджує любов та дух, усі творчі сили людини. «Віра є нічим іншим ніж головним і провідним тяжін­ням людини, яке визначає її життя, її уявлення, її прагнення та вчинки». Тому людина духовна настільки, наскільки вірить, споді­вається та любить. І навпаки, людина вірить, сподівається і любить настільки, наскільки духовна. Адже людина може і нехтувати вірою, залишати її напризволяще, пронизувати її забобонами, перетворю­вати її на сліпий та руйнівний фанатизм чи відводити їй один кут власної душі, і до того ж, найбільш легкодухий та лицемірний, може зраджувати своїй вірі з користю та продавати її. Але в одному тіль­ки людині відмовлено, одного не може, а саме - жити без віри. Людське життя - суспільне та індивідуальне - є не тільки підне­сення, але й падіння людського духу, не тільки перемога Істини, Добра, Краси, але й кривди, зла, спотвореного. Чи слід ці негативні прояви розглядати як висвітлення духу в бутті, чи як відсутність? Справа в тому, що справжня духовність у реальному житті має різні форми прояву. Крім справжньої, існує ще і позірна духовність, безду­ховність. Бездуховність - антипод духовності. Бездуховність - спус­тошеність внутрішнього світу особи, нездатність індивідуально-осо-бистісно, тобто творчо, вільно та відповідально ставитись до світу, себе, іншого, ворожість та недовірливість до них виступає не цінніс­ним, а утилітарним вимірюванням буття. Позірна духовність вини­кає там, де людина сполучена не з справжнім буттям у всій його повноті, а з його обмеженими, позірними формами.- Різновидів по­зірної духовності є багато. Різновидність, пов'язана з розщепленням ціннісного світу людини (ефект розтроювання людини); з доміну­ванням тут окремої групи цінностей як абсолютної, але в дійсності не є такою; з невмінням співвідносити загальнолюдські цінності з реальними життєвими ситуаціями (духовна глухість); з нездатністю втілювати ці цінності у життя (духовна неспроможність). В сучасних умовах поширення явищ бездуховності і позірної ду­ховності значно підсилюється, причому найбільшу загрозу викли­кає саме позірна духовність. Бездуховність, загрожуючи, поши­рюється, особливо в країнах посттоталітаризму, де виникає ано-мія - ціннісно-нормативний вакуум і єдиною спрямованістю стає досягнення мети — успіху будь-якою ціною. Але бездуховність значно легше розпізнати. Бо більш однозначно сприймається як негативне явище, ніж позірна духовність. Крім того, в процесі оздоровлення суспільства, подолання аномії, ціннісно-нормативний вакуум запов­нюється вже не маргінальними і відхиляючими від норми (девіан-тними) ціннісними орієнтаціями, а інституціонально визнаними. Тоді постає питання про те, які власне духовні цінності стануть визначати життєдіяльність суспільства та особи - справжні чи по­зірні. Ситуація посилюється тим, що втрата універсальними цін­ностями своєї актуальності та загальнозначимості (абсолютності) в суспільній та особистісній свідомості, докорінна ломка традицій­них ціннісних орієнтацій та пошук нових духовних підвалин буття -загальна риса сучасності. Тому, від того, наскільки аутентичний образ духу, що викристалізовується в сучасну епоху, залежить доля людини, суспільства, цивілізації.

 

Життя людини протікає на різних рівнях -індивідуальному та суспільному. Тому й ду­ховне життя людини розглядається як ін­дивідуальне духовне життя суспільства, духовне життя людства. Безумовно, духовне життя людини і суспільства нерозривно пов'я­зані між собою, наче «вкладені» одна в одну і водночас мають різ­ну специфіку. Індивідуальне духовне життя розгортається завдяки оволодінню духовними надбаннями життя суспільного, коли людина попадає в поле тяжіння визначених духовних цінностей (істинних чи позір­них), що функціонують у суспільстві. Але індивідуальне духовне життя не протікає як просте відображення духовного життя сус­пільства. Вимогою індивідуального духовного життя виступає фор­мування внутрішнього духовного світу, духовної «самості» людини, її духовності. Але й сам процес формування духовності - це частина духовного життя особистості. З іншого боку, в процесі індивідуаль­ного духовного життя відпрацьовуються визначені духовні цінності, які об'єктивуючись можуть стати надбанням життя суспільного, тобто індивідуальне духовне життя - безперервний процес перекладу зов­нішнього змісту буття у свій внутрішній світ і навпаки. Індивідуальне життя людини можна поділити на особисте і при­ватне. Особисте життя людини і є її внутрішнє душевно-духовне жит­тя, творення та функціонування світу думок та відчуттів, ідеалів, переконань і принципів, пристрастей, переживань, устремлінь. Саме в процесі особистого духовного життя кристалізується індивідуальний ціннісно-нормативний стрижень людини, розробляється прог­рама власної життєдіяльності, вирішується питання про сенс життя, усі психічні характеристики - почуття, емоції, воля, уява, мислен­ня — набувають ціннісної спрямованості і визначеності. Поняття приватного життя використовується для відбиття пра­ва людини на автономію і свободу в індивідуальному (в тому числі і духовному) житті, права на захист від вторгнення у життя інших людей, будь-яких суспільних організацій чи державних інститутів. Постулювання і гарантування права людини (юридичного і мораль­ного) на приватне життя стало наслідком і формою виразу визнання самоцінності особистості, її пріоритетності в системі суспільних цін­ностей у ставленні до держави і виступає одним з основоположних принципів сучасного правового, демократичного суспільства. До сфе­ри приватного життя звичайно належать приватна справа і майнові відносини людини, то, чим безпосередньо володіє і розпоряджаєть­ся як своєю власністю, родинне життя, ставлення друзів та родичів, захоплення, духовно-психологічне життя. Приватне життя людини має фундаментальну індивідуальну значимість. Це та сфера, де коріняться та розгортаються особистіс-на автономія та свобода, поширюються та розкриваються простори людської душі, криються джерела індивідуальної активності та твор­чості, формуються і виявляються поривання людського духа. Зви­чайно, процес самореалізації, прояви, формування і розгортання душевно-духовних якостей людини відбувається і під час суспіль­ної життєдіяльності, політичної і професійної діяльності. Але в та­ких сферах переважно тривають розвиток та реалізація особистос­ті як соціального виміру людини, а вже через неї - індивідуальність. Цей розвиток завжди обмежений вимогами соціуму, матеріальни­ми умовами життя. Тут володарює царство необхідності, нехай на­віть свідомої і внутрішнє прийнятої. Але людина не тотожна своєї особистості, не повинна повністю розчинятися в ній, безумовно підкорятися умовам її існування. З необхідністю має існувати сфе­ра приватного життя людини, захищена правом на невтручання з боку суспільних та державних інститутів. Побутова сфера при­ватного життя припускає не тільки вироблення адекватних нор­мативно-правових механізмів, що гарантували б невтручання в її протікання, але ще здебільшого - напружений пошук людиною справжніх підвалин свого буття, бо автономія - це не просто внут­рішня незалежність, але й самозаконність, як і свобода є не прос­то «свобода від», але й «свобода для». Приватне життя не форму­ється автоматично. У людини повинна бути потреба і здібність до самостійного духовного буття, мужність узяти відповідальність за духовне життя, за себе. Приватне життя, позбавлене справжніх духовних вимірів, набу­ває спотворених, відчужених форм. Тоді і в сфері свого приватного життя людина не відчуває себе людиною, не може бути сама со­бою, відчуває тугу, самотність, невдоволеність, відчуває несправ-жність свого буття. Якщо приватне життя людини втрачає справжні духовні виміри, то її автономія та свобода будуть лише ілюзі­єю. Людина і в цій сфері свого буття буде мислити, відчувати, вибирати за шаблонами та стандартами, які скроєні для неї кимось іншим, буде будувати свої міжособисті стосунки - вирішувати, ко­го любити, а кого не любити, з ким вступати у дружні стосунки, а кого уникати, хто гідний її поваги, а хто презирства - засновую­чись не на власних прихильностях та принципах, а виходячи з мір­кувань вигоди, спочатку заглушаючи благання душі, а потім і зовсім не чуючи їх. Організуючи власний побут та дозвілля, людина знову ж буде виходити не з особистих нахилів та почуттів, а з міркувань престижності та моди. Та, нарешті, залишившись на одинці з со­бою, зі своїми думками, почуттями, переживаннями, людина вия­вить, що їй нема про що себе запитувати, нема чого сказати собі, що від неї залишилась лише одна оболонка, що користується чи ні попитом на сучасному «ринку особистостей». Крім того, коли при­ватне життя втрачає справжні духовні виміри, порушується міра його взаємозв'язку з життям суспільним. У такому разі людина або прагне досягти добробуту винятково у сфері свого приватно­го життя, або розглядає усе суспільне надбання як своє власне, як об'єкт приватних домагань. Це призводить до перетворення людини на «робінзона», який живе власними вузькокорисними інтересами, та водночас, до занепаду суспільного життя, оскільки його надбання розтягуються по приватних закутках. Підкреслюю­чи фундаментальну значущість індивідуального духовного життя, не слід забувати, що індивідуальне духовне життя є часткою ду­ховного життя суспільства.

 

2. Духовне життя суспільства

Життя суспільства - складний, цілісний процес активно-творчої діяльності людей, яка спрямована на засвоєння та перетворення сві­ту, створення, збереження, примноження, засвоєння культури, у хо­ді чого задовольняються, виробляються, розвиваються людські по­треби. Світ культури - це світ предметів, наповнений ідеальним змістом та значенням, у яких закодована, акумульована соціальна інформація, досвід багатьох поколінь. У світ культури, в якому роз­гортається життя суспільства, входять цінності та норми, ідеї та об­рази, звичаї та традиції. У реальному суспільному житті щільно пе­реплетені та рівно необхідні матеріальне, речове та ідеальне, духовне. Духовне просякає усі сфери суспільного життя ~ економічну, соці­альну, політичну, суто духовну. Адже у будь-якому виді діяльності людина прагне задовольнити не тільки матеріальні, але й духовні потреби, переслідує ту чи іншу мету, реалізує конкретні плани, ви­користовує певні ідеальні схеми діяльності, спирається на ціннісно-нормативну інформацію, що закодована у ідеальних образах. Цей процес виробництва та використання закодованої інформації і є ду­ховним життям суспільства. Духовне життя суспільства ~ це активно-творча діяльність лю­дей ~ засвоєння та перетворення світу, яка е у виробництві, збері­ганні, розподілі, споживанні духовних цінностей та ідеального зміс­ту. Духовне життя суспільства зв'язане з задоволенням духовних потреб, функціонуванням свідомості (суспільної та індивідуальної), стосунками між людьми, багатоманітними формами їх спілкування. Духовне життя суспільства охоплює не тільки ідеальні явища, але й суб'єктів духовного життя, які мають певні потреби, інтереси, ідеа­ли, а також соціальні інститути, що займаються виробництвом. Роз­поділом та зберіганням духовних цінностей (клуби, бібліотеки, те­атри, музеї, навчальні заклади, релігійні та суспільні організації тощо). Ось чому не можна зводити духовне життя суспільства лише до функціонування суспільної свідомості. Стан духовного життя ви­значається усіма його складовими. Духовне життя суспільства має і другий аспект. Духовне життя суспільства виступає і як відносно самостійна сфера суспільного життя. Розподіл праці та соціальна диференціація суспільства при­вели до того, що духовна діяльність відокремилася в самостійний вид виробництва і стала заняттям окремих спільностей людей. Так ви­никла духовна сфера суспільного життя - один з рівнів духовного життя суспільства, що зв'язаний з спеціалізованим духовним вироб­ництвом, спрямованим на задоволення переважно духовних потреб, з функціонуванням спеціалізованих соціальних інститутів, що про­фесійно зайняті створенням, зберіганням та поширенням духовних цінностей. Зрозуміло, що і в таких умовах зберігаються непрофесій­на духовна діяльність та стихійна система розподілу, споживання духовних цінностей. Отже, духовна сфера - це духовне життя людей, яке цілеспрямо­вано організується суспільством. Духовна сфера має певну структу­ру та включає такі компоненти: духовне виробництво, духовні по­треби, духовне споживання, духовні цінності, суб'єкти духовного життя і соціальні інститути, що забезпечують його протікання.

 

Духовне виробництво визначають як духов­но-практичну та теоретичну діяльність, що  спрямована на виробництво (зберігання, по­ширення та споживання) духовних цінностей. Але специфічним є не тільки результат духовного виробництва. Дійсно, якщо результат матеріального виробництва - матеріальні цінності, світ речей, то духовного виробництва - духовні цінності, світ ідей. Проте усі ідеї мають певних матеріальних носіїв, а усі матеріальні цінності мають певні ідеальні значення та зміст. Нова річ може народити і нове коло ідей. Тому специфіка духовного виробництва розглядається тільки виявленням особливостей усіх компонентів - не тільки ре- і зультатів, але й мети, засобів, самого процесу проходження вироб­ництва. Якщо матеріальне виробництво спрямовано на створення безпосередньо значущих утилітарних цінностей, то духовне - на ви­робництво самоцінних утворень, що тільки в кінцевому різі є сус­пільне корисними. Знаряддями духовного виробництва виступають певні розумові форми, і тільки як додаткові засоби — відповідні матеріальні предмети. Особливо специфічний сам процес проход­ження виробництва. Так, у матеріальному виробництві предмет ви­користовується з боку його речовинної форми: чи поглинається, чи додається до чогось, тобто зникає як самостійний ( це властиво і для матеріального споживання). У процесі ж духовного вироб­ництва та споживання триває інформаційне використання предме­та безвідносно до його матеріальної форми, тим самим не зникає, а навіть збільшується в обсязі. Ніяка діяльність, тим більше виробництво, не розпочнуться, якщо до того не має внут­ рішніх об'єктивних передумов. Такими пе­редумовами, внутрішніми збудниками активності виступають потреби. Фундаментальні духовні потреби, що викликають духовне вироб­ництво - пізнавальні, моральні.

 

Виникнення пізнавальних потреб зв'язано, необхідністю одержу­вати об'єктивну інформацію про навколишній світ, щоб мати мож­ливість адекватно у ньому орієнтуватися та його перетворювати. Напочатку пізнавальні потреби вплетені у матеріально-практичне життя людей і починають відокремлюватися із світу матеріальних потреб, набувати переважно духовний характер лише на достатньо високому рівні розвитку суспільства. Але ця можливість є вже у спе­цифіці людського існування. Людина живе у світі, що постійно розширюється, тому постійно зустрічається зі станом невизначеності, що є нестерпним для люди­ни, і вона прагне його подолати. Людина потребує передбачення май­бутнього, їй потрібні знання, що в даний момент можуть і не мати безпосередньої користі, і тим самим складається певний надлишковий запас знань. Разом з розширенням людського світу, розширюється і сукупність знань, що має системний характер. Утилітарне значущі у даний момент знання як би заціплюють інші, які такої значущості не мають, але без них неможливо було б побудувати систему знань. Пізнання поступово перетворюється на самостійний вид діяльнос­ті та свідомості, починає розвиватися за власними законами, а пі­знавальні потреби дедалі більше набувають духовного характеру. Людині потрібні не просто корисні, а вірні, точні, істинні знання, спираючись на які може раціонально будувати своє життя, більш-менш точно передбачати майбутнє та за допомогою наукових засо­бів наблизити його. Істина стає важливою духовною цінністю. На­решті в сучасному світі наука починає йти ніби попереду практики. А для суспільства задоволення пізнавальних потреб духовних, а не тільки матеріальних, стає необхідною умовою розквіту, але, зрозу­міло, не єдиною. Суспільство - надбіологічна форма організації спільного життя людей, тому і потребує надбіологічних форм його регулювання. Саме у якості таких форм виступають моральні принципи, норми, цінності, їх виникнення обумовлено природними потребами спіль­ного життя людей, а самі норми, цінності мають суспільно-історичний характер. Моральні цінності виступають також у формі певних ідеалів, законів, що передбачають світу досконалість. З розвитком людства розвиваються і потреби людини. Людина постійно спрямо­вує потреби у майбутнє, прагне перетворити світ, удосконалити йо­го. І в такому прагненні людина потребує конкретних орієнтирів, певних критеріїв для розрізнення і розпізнання Добра і Зла. Катего­рії Добра і Зла ~ найважливіші моральні категорії, що завжди ви­словлюють у формі моральних оцінок та наказів практичні завдання соціальних суб'єктів у сучасному та на майбутнє, формують, з одно­го боку, вимоги збереження того, що вже досягнуто у ході розвитку культури, та, з іншого - виражають незадоволення тим, що існує, та мету дальшого розвитку. Дехто вважає поняття Зла релігійною але­горією чи логічною абстракцією. Між тим, «зло є душевна схиль­ність людини, яка властива кожному з нас, - зазначав Іван Ільїн, -ніби певне пристрасне тяжіння до рознуздання звіра, яке живе у кож­ному з нас, тяжіння, що завжди прагне до розширення влади та повноти загарбання». Зло перемагає там, де «духовних неможливос­тей немає, а душевні можливості незчисленні». В сучасних умовах Зло набуває характеру Зла абсолютного як загрози існуванню людс­тва. Ось чому зведення духовно-моральних граней індивідуального та суспільного буття, які б перешкодили самовідданню Злу, форму­вання у людини потреби та здатності їх створювати та зберігати є необхідною умовою власного та соціального виживання, справжньо­го людського розвитку. Сучасне життя народжує потребу встановити гармонію між на­укою та мораллю, оскільки кожне наукове відкриття має в собі позитивний і негативний потенціал. Та гармонія між Істиною та Добром не буде повною без залучення до неї естетичних початків, мистецтва, оскільки ні наука, ні мораль ще не вичерпують повніс­тю усе духовне життя. Причина, за якою мистецтво збагачує лю­дей, вважав Нільс Бор, є у його здатності нагадувати гармонію, що недосяжна для системного аналізу. Мистецтво відкриває загадко­ве, ірраціональне, таке, що не піддатне раціональному науковому пізнанню. Тому мистецтво всебічно, цілісно розвиває індивідуаль­ність людини, її свідомість та почуття, творчий потенціал. Мистец­тво звернено до емоційного боку людської природи, розвиває по­чуття, а без людських почуттів та пристрастей немає діяльності, творчості, героїчних справ, немає і моральної величності. Людина, моральна свідомість якої складається лише з одних правил, яка живе, за висловом Льва Толстого, у світі відображеного життя, часто виглядає жалюгідною при реальній зустрічі з ним, з людсь­кими почуттями та пристрастями. Людина байдужа до людей, не вміє любити та ненавидіти, її правила не торкаються глибоких сфер життя, будучи, по суті, правилами зовнішньої доброчесності люди­ни, які нездатні допомогти знайти відповідний засіб поведінки у склад­ній ситуації. Людина, переживаючи твори мистецтва, залучається до творчості, діяльного початку особистості і одержує стимули, що спонукають наслідувати її ідеал. У такому розумінні мистецтво найбільш людяна форма спілкування та залучення до висот людсь­кого духу, важлива умова соціалізації індивіда, є самосвідомістю культури та її кодом у процесі спілкування з іншими культурами. Гармонізація естетичних, моральних та пізнавальних потреб - не­обхідна умова нормального проходження духовного життя суспіль­ства, розвитку духовності особистості.

 

Прагнення до задоволення духовних по­треб призводить до вироблення та споживан­ня духовних цінностей. Духовні цінності - ще один необхідний компонент духовної сфери. Поняття цінності виражає людське соціальне та культурне значення певних предме­тів, процесів, явищ дійсності. Цінності не об'єктивні і не суб'єктив­ні, належать суб'єкту, створюються ним, але у відповідь на властиві людині об'єктивні потреби, матеріальні та духовні, з урахуванням об'єктивних властивостей самих предметів, їх здатності задовольня­ти відповідні людські вимоги. По-суті, уся багатоманітність предме­тів людської діяльності, суспільних відносин та залучених до цього кола природних явищ, може виступати як предметні цінності - об'єкти ціннісного ставлення, тобто оцінюватися у плані Добра та Зла, істи­ни та хибності, красоти та спотворенності, приємного та неприємно­го, справедливого та несправедливого тощо. Засоби та критерії, на підставі яких здійснюються процедури оцінювання певних об'єктів, закріплюються у суспільній свідомості та культурі як оціночні цін­ності (настанови та оцінки, імперативи та заборони, мета та проек­ти, що втілені у сукупності норм, принципів та ідеалів). Цінності виробляються людиною у відповідь на її потреби, мають конкретно-історичний характер. Але людині властиві і родові потреби. Тому відносність, мінливість цінностей не абсолютна, а має і певну ста­лість. У ході культурно-історичного життя виробляються такі цін­ності, які потім входять у систему загальнолюдських цінностей, хо­ча їх конкретний зміст змінюється з ходою історії. Цінності - певний зміст, людське значення предметів навколишнього світу. Одночас­но, цінність - ідея та вимога, що звернені до дійсності, закони, які диктують її досконалість. У процесі духовного виробництва створюються цінності первин­ні і вторинні. Тому до духовних цінностей належать не тільки оці­ночні, але й предметні цінності, адже усі твори мистецтва мають відповідне предметне втілення, опредметнені і наукові цінності. Ма­теріальні цінності, у свою чергу, мають певний духовний вимір. От­же, розподіл цінностей на матеріальні та духовні - досить умовний. До духовних цінностей належать ті, які задовольняють духовні по­треби людини, а не ті, які не мають матеріальних носіїв. Духовні цінності можна звести на рівень матеріальних, якщо споживати їх не з боку ідеального змісту та значення, а з боку речової форми. Книгу можна придбати для того, щоб прочитати, відчути духовне задоволення, чи для того, щоб згаяти час, не відстати від моди. Ха­рактер цінностей залежить не тільки від характеру потреб, які задо­вольняють, але й від характеру їх виробництва та споживання. Якщо духовне споживання підмінюється духовним споживацтвом, то духовні цінності перетворюються на матеріальні. Картина може ма­ти як духовну цінність, якщо розвиває естетичний смак, викликає естетичне задоволення, так і бути матеріальною цінністю, якщо у неї бачити щось зовнішнє для себе - можливість вигідно продати, по­красуватися перед оточенням тощо. Духовні цінності мають ще одну особливість: не завжди нале­жать до світу сущого, є копією та втіленням насущних потреб. Духовні цінності можуть випереджувати дійсність у своєму роз­витку і навіть суперечити їй. «Через що під тягарем хреста весь скривавлений йде правий? Через що завжди безчесний зустрічає пошану та славу?» - запитував Генріх Гейне.

Саме ця супереч­ність спонукала Іммануїла Канта віднести мораль до сфери над­природного. Але усі духовні цінності виникають у відповідь на природні духовні потреби людини, що вплетені у її реальне жит­тя. Суперечність між належним та сущим не означає потойбіч-ність належного, а лише недосконалість сущого, долаючи яку лю­дина і виробляє духовні цінності та ідеали як необхідні орієнтири на своєму життєвому шляху. Світ духовних цінностей має багато вимірів та є невичерпаним. Істина - не тільки пізнавальна цінність. Істинним може бути вчинок, почуття, людина, її розвиток. Істина виступає характеристи­кою цілісного буття людини. А істинне буття - це існування, яке відповідає власній суті. Ось чому в екзистенціалізмі істина визнача­ється як свобода, свобода бути самим собою. Справжнє добро також пов'язано з наданням людині можливості бути самою собою, вільно розвивати власні сутнісні сили. Не можна створити людині добро через поневолення її, насильне примушення бути щасливою. Акт на­сильницького поневолення природи, суспільства, людини не може бу­ти не тільки доброчесним, але й красивим. Краса - це гармонія, адек­ватне висвітлювання у зовнішній формі всієї глибини справжнього змісту і, тим самим, відповідність дійсності власній суті, тобто істи­на.

Краса - не тільки естетична категорія, але й універсальна харак­теристика людського життя. Саме такий аспект краси мається на увазі у вислові «Краса врятує світ». Тут краса постає як буттєва цінність, гармонія. Отже, триєдність цінностей Істини, Добра, Краси грунтується на свободі. Свобода ж, як цінність, історично співвідносна з ціннос­тями рівності та братерства. «Свобода, рівність, братерство» -гасло усіх соціальних революцій. Ці цінності не втратили приваб­ливості і в сучасних умовах. Проте буденна свідомість часто вуль­гаризує і спотворює їх. У такому випадку свобода сприймається як свавілля, як можливість робити усе, що заманеться: рівність - як зрівнялівка, як матеріальна рівність; братерство - як кругова по­рука, як можливість повчати когось з позиції «старшого брата», чи як можливість одержувати подаяння у вигляді бідного родича, чи як солодкава любов, поблажливість. Після того, як цінностям нада­ється такий зміст, їх з обуренням заперечують як несправжні, або ще гірше, саме у такому вигляді прагнуть їх втілити в життя. Ду­ховний і соціальний досвід розвитку людства показав, що рівність можлива тільки як рівність у свободі. Ще Григорій Сковорода, як і багато інших мислителів, наполягав, що рівність - це «нерівна усім рівність». Але не в бруеловському розумінні: «усі тварини рів­ні, але деякі більш рівні, ніж інші», а в розумінні рівного права бути самим собою, вільно розвивати свої сутнісні сили. У розумін­ні рівності усіх перед законом, рівного права на життя, на задово­лення своїх віртальних потреб. Братерство ж є братерська любов, що можлива лише між рівно вільними людьми чи народами. Полюби ближнього свого як само­го себе, тобто відкрий у собі та у іншому цілий світ та подбай про те, щоб інший розгорнувся в усій повноті братерства як унікаль­ний та неповторний. В основі єдності свободи, рівності, братерства лежить любов - любов до світу, до себе, до іншого. Любов - актив­но-творчий акт, який ґрунтується на вірі та надії на те, що світ, суспільство, людина можуть та повинні бути кращими, аніж є у дійсності.

Ціннісне ставлення до світу неможливо без віри, надії, любові. Любов народжує співчуття та милосердя. Інколи вважа­ють, що ці почуття те ж саме, що і жалість, а жалість - принижує людину та, за виразом Фрідріха Ніцше, є ідеологією слабких і без­вільних. Але поняття співчуття вже за своєю етимологією перед­бачає, що людина частину страждань іншого бере на себе, допо­магає йому вистояти і тим самим проявляє акт любові, а на це здатна лише сильна людина. У філософії є давня традиція розгля­дати страждання як такі, що очищають людину, роблять її більш стійкою, примушують її замислитися над життям. Милосердя пе­редбачає, що людина дає іншому надію, підтримує в ньому віру у себе, інших, у краще. При розгляді особливостей духовних цінностей можна виявити суперечність не тільки між цінностями належного і станом реально­го світу, але й між цінностями офіційно визнаними та реально дію­чими, тобто суперечність у самому світі цінностей. Еріх Фромм за­значає: «В індустріальному суспільстві офіційно визнаними, усвідомленими цінностями є релігійні та гуманістичні: індивідуаль­ність, любов, співчуття, надія тощо. Але для більшості людей ці цінності стали проявом ідеології і реально не впливають на мотиви людської поведінки. Безсвідомі цінності, що служать безпосередні­ми мотивами людської поведінки, - це цінності, що народжені соці­альною системою бюрократизованого індустріального суспільства, тобто власність споживання, суспільне положення, розваги, сильні відчуття та інші. Розбіжність між усвідомленими та неефективними цінностями, з одного боку, та неусвідомленими і впливовими, - з ін­шого, спустошує особу». Цю суперечність Еріх Фромм пов'язує з тим, що офіційні цінності втратили загальновизнане підґрунтя, адже ра­ніше ґрунтувалися на відвертості і були обов'язковими для тих, хто вірив у джерело одкровення - Бога. Виникає питання: чи може загальнолюдська система цінностей, що представлена релігією, мати якесь інше обґрунтування, аніж віру в Бога? Позитивна відповідь є в концепції благоговіння перед життям, що розроблена Альбертом Швейцером. Як і багато одно­думців, Альберт Швейцер вважає, що цінним та благим є все те, що сприяє повнішому розгортанню специфічно людських власти­востей і підтримує життя, а негативним чи поганим - все те, що пригнічує життя та паралізує внутрішню активність людини. Жит­тя тут розуміється не просто як біологічний процес, а як дійсно людське життя, у єдності тілесного, душевного та духовного.

Усі нор­ми великих гуманістичних релігій - буддизму, іудаїзму, христи­янства, ісламу - чи великих філософів гуманістів, починаючи з до-сократиків і закінчуючи сучасними мислителями, є загальне формулювання, визначення фундаментального принципу. Подолан­ня у собі ненажерливості, любов до ближнього, пошук істини на відміну від некритичного знання фактів - ось мета, спільна для усіх гуманістичних філософських та релігійних систем Сходу і За­ходу. Ці цінності - надбання тисячолітньої історії розвитку людс­тва. Отже, правомірно розглядати універсальну систему цінностей Істини, Добра, Краси не як божественну, а як справжню людську, гуманістичну, таку, яка вистраждана людиною у суспільному роз­витку, виникла природним шляхом і зберігає певну фундаментальну усталеність і, водночас, постійно наповнюється конкретно-істо­ричним змістом.

 

3. Суспільна свідомість: структура та форми

 

Суспільна свідомість - це не емпірично іс­нуюче самостійне духовне утворення, а фі­ лософська категорія, що позначає фундамен­тальну особливість соціальних суб'єктів відображати соціальну та природну дійсність при визначальному впливі суспільного буття, а суспільне буття ~ це реальний процес життя людей. Суспільна свідомість та суспільне буття - найбільш загальні категорії, які використовують для виявлення того, що є переважно визначальним, а що таким, яке визначається в суспільному житті, за цими межа­ми їх протиставлення не має змісту. Ідеальні, духовні компоненти невідривне вплетені, пронизують суспільне життя. Суспільна сві­домість - частка суспільного буття, а само буття є суспільним, ос­кільки в ньому функціонує суспільна свідомість. Суспільна свідо­мість - не пуста абстракція. Суспільна свідомість - сукупність ідеальних образів - понять, ідей, поглядів, уявлень, почуття, пере­живань, настроїв, що виникають у процесі відображення соціальним суб'єктом довколишнього світу, зокрема і самої суспільної свідомос­ті. Суспільна свідомість не зводиться до простої суми свідомостей індивідуальних, а включає тільки суспільно значущі, типові, усталені духовні утворення. Суб'єктом суспільної свідомості виступають суспільство, соціальна спільність (соціальна група, клас, нація) чи окрема людина, але не як індивідуальність, а як представник пев­ної соціальної спільності. Суспільне буття врешті-решт визначає суспільну свідомість. Які б критичні зауваження не висловлювались з суспільної свідомості, не можна заперечувати, що суспільна свідомість - частка тієї ре­альності, яку вона відображує і вже цим обумовлена нею. Крім того, джерелом походження ідей, поглядів, емоцій, настроїв висту­пає суспільна практика. Погляди, теорії, ідеї, що заперечуються практикою, витискуються із сфери суспільної свідомості. Рівень роз­витку практики визначає і глибину проникнення у дійсність. Лю­дина, коли залучається до суспільного буття, засвоює певні розу­мові форми, поняття, систему знань, певний спосіб та засіб мислення і відчування. Але суспільна свідомість має і певну самостійність стосовно до суспільного буття, суспільна свідомість може виперед­жувати чи відставати від буття в процесі власного розвитку. Це відбувається тому, що суспільній свідомості властива безперервність та спадкоємність у розвитку. Через традиції, звичаї, звички, нас­трої, суспільну думку, через науку та ідеологію суспільна свідо­мість здійснює зворотний вплив на суспільне буття, спрямовує йо­го по одному з можливих шляхів розвитку, прискорює чи гальмує його. Роль суспільної свідомості особливо зростає в епохи пере­ломні, перехідні, коли у межах суспільного буття тільки почина­ють формуватися дальші тенденції розвитку.

 

Суспільна свідомість має складну, розгалу­жену структуру. Поділяються її багатогран­ні рівні, форми. По-перше, з точки зору но­сія, суб'єкта поділяють індивідуальне, групове (класове, національ­не та ін.), суспільне, загальнолюдське. По-друге, з точки зору кон­кретно-історичного підходу - міфологічна, релігійна, філософська; за епохами - антична, середньовічна тощо. По-третє, виходячи з різ­них форм діяльності, у процесі яких виробляється, чи сфер діяль­ності, у межах яких складається - екологічна, економічна, правова, політична, моральна, естетична, релігійна, філософська, наукова. По-четверте, за рівнем та глибиною проникнення у дійсність - буденна та теоретична. Буденна свідомість має форми: емпіричну свідомість (складається у процесі пізнання) і суспільну психологію (формуєть­ся у ході оціночного відображення дійсності). Теоретична свідомість має відповідно форми: наука та суспільна ідеологія. Суспільна пси­хологія також має складну структуру - психічний склад, до якого належить соціальний характер, соціальні звички. Звичаї та психічні стани: соціальні настрої, відчуття, розумонастрої. Усі форми та ви­ди суспільної свідомості мають величезне значення у духовному та суспільному житті. Інша доля в ідеології. Якщо ще в недавньому минулому її роль гіпертрофувалась, то в сучасних умовах явно недооцінюється. Ідеологія - це система поглядів, ідей, теорій, принципів, що відображають суспільне буття крізь призму інтересів, ідеалів, мети соціальних груп, класів, нації, суспільства. Безумовно згубне для духовного життя лю­дини та суспільства устремління підмінити ідеологією усі інші фор­ми суспільної свідомості або безумовно підкорити їх їй. Але не менш згубно устремління взагалі відмовитись від ідеології в суспільному житті. Ідеологія слугує своєрідним механізмом приведення ідей в дію, активізації людей. Відмова від такого механізму перешкоджає нормальному суспільному розвитку, консолідації зусиль людей. Не­достатньо виробити ефективну програму виходу суспільства з кри­зи, потрібно, щоб відбивала реальні інтереси соціальних суб'єктів, оволоділа розумом людей.

 

Духовне життя людини йде на індивідуаль­ному, суспільному та загальнолюдському  рівнях. Індивідуальне духовне життя зв'я­зане з глибинним усвідомленням свого буття, його змісту, мети, вищого блага, виробленням та реалізацією свідомого та творчого ставлення до світу (внутрішнього та зовнішнього). Духовне жит­тя суспільства - це творче творення, збереження та засвоєння духовних цінностей та змісту. Духовність є основоположним прин­ципом самобудови та існування особи, суспільства. Фундаменталь­ність духу означає не те, що об'єктивні, матеріальні, зокрема, еко­номічні, фактори мають другорядне значення, а те, що усі прояви соціального - суспільного та індивідуального життя мають ви­значені духовні виміри, що й надають їм, власне, людський харак­тер. Безумовно, значення духовних факторів у різних сферах сус­пільного життя на різних етапах суспільно-історичного розвитку відрізняється. Але в перехідні епохи, коли йде пошук нових ду­ховних підвалин та джерел буття, необхідність виявлення, усві­домлення та розвитку духовних вимірів людського життя має пер­шорядне значення. Виникнення та загострення глобальних проблем, суперечності між розвитком духовної культури та сучасною цивілізацією вказу­ють на неспроможність духовних орієнтирів людини - ціннісних, пізнавальних, діяльнісних, що склались та панували на протязі ба­гатьох століть. Стає самоочевидним, що людина новоєвропейського типу, з її рацюналізово-експансіоністським та технократично-речо­винним світоглядом та світовідносинами, взагалі не здатна виріши­ти увесь той комплекс глобальних проблем, які й сама і породила. Звідси й необхідність докорінних змін у цивілізаційних основах сус­пільного буття, пошук нових підвалин суспільного розвитку, онов­лення духовності. З втратою універсальної системи цінностей, її тра­диційних загальнозначимих підвалин відбувається поступове витиснення офіційно визнаних, усвідомлених цінностей зі сфери ре­ального суспільного та індивідуального буття. Постає проблема відродження духовності, тобто відновлення ак­туальної рекомендованої універсальної системи цінностей у свідо­мості та життєдіяльності людини, соціуму. Проблема відродження та оновлення духовності нерозривно пов'язана з відновленням не тільки актуальності універсальних, загальнолюдських цінностей, але й національних. Бо світ цінностей є і в культурі. Саме в національ­ній культурі універсальні цінності набувають конкретні форми існу­вання. Звідси й нерозривний взаємозв'язок процесів національного та духовного відродження, їх взаємодоповнення та взаємозбагачен­ня. Процес національного відродження дає додаткові джерела для розквіту духовної культури, про що свідчать усі етапи українського культурного відродження. Ідея національної незалежності може пе­ретворитись у той провідний ідеал, навкруги якого формуватиметь­ся уся ієрархія ціннісно-нормативної системи духовного світу соці­уму. Не зважаючи на тісний взаємозв'язок процесів духовного та національного відродження, їх не можна ототожнювати. Для наці­онального відродження має статись піднесення не тільки духовної, але й матеріальної культури. Прагнення ж до національного від­родження необов'язково призводить до відновлення та розквіту духовності. Ідея національної незалежності може мати різний і на­віть протилежний зміст, розуміння засобів ЇЇ реалізації. Обов'язко­во ідея національної незалежності повинна одержати справжній духовний вимір, який визначить її конкретний зміст, не дозволить перетворитися на ідею національної винятковості, збереже від зне­ваги до інших культур, екстремізму, агресивності, нерозважливості у засобах її реалізації. Відродження духовності не може стати процесом копіювання тих форм та типів, що існували у минулому, бо в інших умовах будуть нежиттєздатні. Відродження духовності не може відбуватися без її оновлення. Проблема оновлення духовності пов'язана, насам­перед, з актуалізацією в духовному житті тих цінностей, що відпо­відають потребам розвитку сучасної цивілізації, і орієнтація на які тільки і може забезпечити вихід із глобальної цивілізаційної кризи. До таких цінностей можна віднести принципи: єдність людини і природи, єдність людської цивілізації, ненасильництво, самоцін-ності особистості тощо. Оновлення духовності передбачає і переос­мислення традиційних національних цінностей з точки зору їх су­часного значення. Українській ментальності притаманний кордоцентризм, з домінуванням цінностей добра, любові, поваги до індивідуального життя, прагнення до свободи, емоційного відчуття власної єдності з природою. Все це співзвучно сучасним загально­людським цінностям. У процесі переосмислення національних та загальнолюдських надбань можуть знову відкриватись чи інакше розкриватись певні грані духовного досвіду, що висвітлюють таєм­ниці буття. З іншого боку, не все з духовного досвіду та традицій­них ціннісних регуляторів слід некритично відтворити в сучасно­му духовному житті. Будь-яка національна культура, як і історія людства, має і негативний досвід, негативні стереотипи життєді­яльності, що слід долати, а не зберігати. Духовне життя несумісне з будь-яким насильством. Представ­ники постмодернізму справедливо зазначають, що насильницьке

утвердження певної системи цінностей як абсолютної та єдино мож­ливої призводить до так званої карцерації соціокультурного і інди­відуального життя, тобто до замкнення їх у карцер, дисциплінар­не нав'язувальних норм, цінностей, ідеалів і в кінцевому підсумку до тоталітаризму. Відродження та оновлення духовності має відбу­ватися шляхом вільного та творчого розгортання і конкретизації універсальної, загальнолюдської системи цінностей у відносно по-ліваріантні ціннісні ієрархії, що мали б національні культурні ко­ріння, відповідали потребам сучасної епохи, конкретного суспіль­ства і конкретної особистості, зберігаючи загальну орієнтацію на триєдність цінностей Істини, Добра, Краси.

 


ЛІТЕРАТУРА

  1. Бердяев Н. А. О назначений человека.— М., 1993. Духовнеє производство.— М., 1981. Здравомислов А. Т. Потребности. Интересы. Цешюсти.— М., 1986.
  2. Ильин Й. Н. Путь к очевидности,— М., 1993. Материальное й духовное в социальном развитии.— К., 1986. Пролеев В. С. Духовпость й бытие человека.— К., 1992. Уледов А. К. Духовная жизнь общества.— М., 1980.
  3. Федотпова В. Г. Практическое й духовпое освоение действительности.— М., 1989.
Дорогий відвідувач, Ви зайшли на сайт як незареєстрований користувач.
Рекомендуємо Вам зареєструватися або ввійти на сайт під своїм ім'ям.

Добавление комментария

Имя:*
E-Mail:*
Комментарий:
Введите код: *
^